Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Почувши вовтузіння, Інді виглянула в коридор.

– Ти куди? – звела брови.

– Кататися, – не дивлячись на сестру, відповіла Рута.

– Не жарко?

Дівчина пристукнула кулаком по стегні.

– Хочу трохи розтрусити жирок.

Інді хотіла зауважити, що жирку в неї як у горобця після голодної зими, але не встигла. Рута похапцем взула босоніжки та виштовхала велик із квартири.

85

До цегляної багатоповерхівки за номером шістдесят дев’ять на Соломії Крушельницької Рута дісталася за лічені хвилини. Опинившись у дворі, скочила із сідла, підкотила велик до лавки неподалік під’їзду з квартирою Чорнаїв і нашорошено роззирнулася. Розташування було найслабшим місцем її плану: надто близько. Від її десятиповерхівки до будинку Чорнаїв можна було без поспіху дійти пішки за сім хвилин. Звісно, було б набагато спокійніше, якби Яків жив на іншому кінці міста, десь аж на Макарова, та вибирати не доводилося. Рута мусила ризикнути. І річ навіть не в тім, що ризик був того вартий, вона просто не мала інших варіантів.

Сперши велосипед на лавку, Рута видобула телефон. Годинник показував чверть по десятій. Після безсонної ночі картинка перед очима час від часу змазувалася та підпливала, і дівчина мусила мружитись, аби розгледіти цифри на екрані.

Вона відкрила налаштування будильника й виставила сигнал на 10:20. Потім задерла голову, відшукала очима вікна квартири на четвертому поверсі, в якій мешкали Яків та Анна, й подумала, що п’яти хвилин не вистачить. Повагавшись, дівчина перевела будильник на 10:25.

Але Рута не заснула ні через п’ять, ні через десять хвилин, ні навіть через півгодини. Вона перестаралася з енергетиками: насичена кофеїном кров шумувала у вухах, і сон уперто втікав.

О пів на одинадцяту дівчина побрязкотіла велосипедом геть із двору. Довше залишатися під під’їздом вона не хотіла – боялася, що Яків її випадково побачить.

Рута обігнула будівлю з півночі, заштовхала велик у траву за занедбаним кіоском із забитими дошками вікнами, в якому, судячи із вицвілого напису, колись продавали цигарки й дешеві алкогольні напої, а сама присіла поряд, спершись спиною на задню стіну кіоску. Східна стіна будівлі височіла просто навпроти неї, проте дівчина знала, що вікна у квартирі Чорнаїв дивляться на захід, тож Яків Демидович не зміг би її помітити, просто виглянувши на вулицю, а на людей, що проходили повз, їй було начхати.

Спливло півгодини, потім година, потім ще одна. Рута втомилась постійно переналаштовувати будильник (вона щораз далі відсувала сигнал – спершу на двадцять, потім двадцять п’ять хвилини, а тоді на півгодини). Її шкіра повільно смажилася на сонці, та заснути дівчина не могла. Вона затримувала дихання, намагалася повністю позбутися думок, одначе сон постійно вислизав.

О першій будильник укотре спрацював ухолосту. Рута встановила наступний сигнал на 13:40, після чого, не встигнувши прибрати палець з екрана, дзьобнула носом і відчула, як тихим заколисуючим потоком її відносить в океан пітьми. Свідомість вимкнулась миттєво, ще до того, як повіки повністю заплющилися. Так, наче хтось клацнув тумблером у дівчини в голові.

86

На місці кіоску лежала купа розкришеної цегли та гнилої деревини.

Рута мимохідь обвела поглядом велосипед і, ладна бігти до під’їзду, скочила на ноги, проте завмерла обличчям на північ. Чорнота витягнулася від Палацу дітей та молоді через Рутину багатоповерхівку аж до дванадцятої школи й далі, та шокувало не це. Пітьма рухалася. Вона й раніше мінилася та вистрілювала протуберанцями, а тепер пульсувала вся її маса відразу. Немов жива. Темрява на півночі розмірено надималася й опадала, неначе ковальський міх для роздування вогню, видаючи схожі на стогін якоїсь тварини-гіганта звуки. Що кілька секунд у стогони вплітався огидний вологий хрускіт, ніби десь там у чорноті тисячі собак водночас угризалися в товстенні кістки. Зрідка понад усім цим розлягався, мовби від падіння чогось дуже важкого, гуркітливий виляск, супроводжуваний дзенькотом розбитого скла.

У темряві абсолютно точно відбувалося щось недобре, але Рута не мала жодного бажання дізнаватися, що саме.

Дівчина вибралася з кущів, оббігла будівлю та влетіла до під’їзду, в якому мешкав Яків Демидович. На мить її засліпила темрява, Рута зупинилася, важко сапаючи й чекаючи, поки зіниці розширяться достатньо, щоби бачити в півсутінках. Потому, уважно стежачи, куди ступає, вона рушила на четвертий поверх.

За дві хвилини Рута наблизилася до квартири Чорная. Вона часто дихала, однак серце гнало кров так швидко, що вона не встигала насичуватися киснем. Що, як двері замкнені? Їй доведеться придумати, як висадити їх, це саме по собі ще те завдання, але ще важче провернути його, не здіймаючи шуму. Продовжуючи безпомічно, наче викинута на берег рибина, зіпати ротом, Рута згадала про сновид і затремтіла.

Тільки не сновиди, – застукотіло в голові, – будь ласка, будь ласка, тільки не сновиди!

Велосипед залишився надто далеко від входу до будівлі, тож якщо зараз хтось її виявить, їй кінець.

Рута торкнулася дверної ручки з таким виразом на обличчі, немовби боялася, що та вибухне, потому заплющилася, смикнула її вниз і полегшено зітхнула: вхідні двері стояли незамкненими.

У ніздрі вдарив сморід зіпрілого паперу. Дівчина пройшла за поріг і, тримаючи вхідні двері напіввідчиненими, роззирнулася. Квартира була двокімнатною. Навпроти входу розташовувався прохід до невеликої спальні. Праворуч наполовину перекритий поваленою шафою для одягу коридор вів до великої вітальні. Ліворуч були ванна, туалет і кухня.

Передусім, настрашено завмираючи, Рута позаглядала до всіх кімнат і лише після того, як переконалася, що у квартирі, крім неї, нікого немає, зачинила за собою вхідні двері.

Пошук почала зі спальні. У невеликій кімнаті майже не було де розвернутися. Вузька дводверна шафа, широке двоспальне ліжко з невисокими тумбочками обабіч, робочий стіл із купою письмового приладдя, принтером і допотопним, ще ламповим монітором «Samsung» на ньому. Рута полізла в тумбочки, вигребла весь мотлох із шафи, перевернула монітор, обшукала стіл і підлогу під столом. Подивилася навіть під ліжко, але нічого схожого на жовтий «Молескін» не знайшла.

Через п’ять хвилин дівчина подалася до вітальні. Там був великий диван, два крісла, журнальний столик і телевізор із тріснутим екраном в кутку перед балконом. Над диваном висіла трирівнева консольна полиця, а навпроти на всю довжину стіни витяглася велетенська книжкова шафа – все до краю заставлене книгами. Рута кинула погляд за диван, здіймаючи хмари душної пилюки, відсунула обидва крісла, познімала