Король шрамів - Лі Бардуго
— Як би я керувала? — зачудувалася принцеса, підносячи келих до вуст.
— Ви достоту замислювалися про це.
— Для мене такі думки небезпечні. — Егрі похитала головою, зблиснувши смарагдами у волоссі. — Те, про що я фантазую, те, на що сподіваюся, — це не гідні королеви думки.
— Але гідні принцеси.
Егрі всміхнулася.
— Радше наївного дівчиська. Я мрію про завершення війни. Аби прості люди могли обирати своє майбутнє. Про світ, де родини не розриватимуться на шматки через злидні… чи обов’язки. Мабуть, мої балачки здаються вам дурнуватими.
— Анітрохи, — заспокоїв її Ісаак. — Хто мріятиме замість нас?
Дівчина кивнула, та її усмішка здавалася сумною.
— Хто мріятиме замість нас?
Подали останню страву. Незабаром по них прийдуть вартові. Ісаак збагнув, що, попри всі переживання, сумує, що вечір так швидко завершився.
— Після балу наприкінці тижня ви одразу повернетеся додому? — запитав він.
— Так. — Схоже йому не привиділося, що в її очах промайнув смуток.
— Зустрінемося в оранжереї під час балу, — бовкнув Ісаак, не встигнувши прикусити язика. — Інакше нам ніколи не випаде нагода побути хоч мить наодинці.
Хлопця приголомшили власні слова. А ще більше приголомшило те, що принцеса погодилась.
4 Десертне вино, яке виготовляють із замерзлого на лозі винограду.
30
Ніколаї
Вони чекали під низьким сірим небом. Можливо, світало. А може, сутеніло. Магія завжди коїться в такому межичассі. Священні підсилювачі Морозова з’являлися в сутінках. Олень. Морський батіг. Жар-птиця. Напевно, і Святі такі самі.
Ніколаї стояв серед пісків поміж Зоєю і Юрієм, трохи вище від тієї місцини, де колись змінили свої подоби войовничі священники, де Дарклінґ розірвав світ навпіл, створивши Зморшку, і де через багато років безславно загинув. Якщо в цьому місці жила якась сила, королю залишалося лише сподіватися, що вона буде привітною до нього й допоможе знищити рештки Дарклінґового прокляття.
Єлизаветина сукня з троянд розцвіла криваво-червоним, високий комір із цвіту та пуп’янків обрамляв обличчя, а у волоссі гули бджоли. Григорієве кремезне тіло згорталося й розгорталося мінливим оберемком кінцівок. Ніколаї замислився, яку форму обере Святий для свого короткого смертного життя.
Юріса ніде не було видно.
— Дракон не завдав собі клопоту приєднатися до нас? — прошепотів Зої хлопець.
— Він мріє про це більше за решту, — відповіла вона і глипнула на чорну кам’яну вежу вдалині. — Не сумніваюся, що Юріс спостерігає за нами.
Єлизавета кивнула їм, задзижчавши й зацокотівши комахами.
— Ти готовий, мій королю? — запитала вона Ніколаї. — Нам не можна припускати думок про ймовірну невдачу.
— Шкода, — пробурмотів Ніколаї. — Мої невдачі зазвичай надзвичайно захопливі. — А потім додав на повен голос: — Я готовий.
Юрій стояв поряд із Зоєю й тремтів усім тілом від напруження чи завзяття. У тремких руках чернець тримав сторінки тексту, які не припиняв перекладати з Толиною допомогою. Єлизавета наполягала, щоб хлопець залишився з королем і читав уголос опис обряду.
— Невже це так необхідно? — закортіло дізнатися Зої.
— Ці слова священні, — пояснила Свята. — Їх слід промовляти в первозданному вигляді. Тож Юрієві сьогодні теж випала роль.
Тепер чернець притиснув сторінки до грудей. Очі за скельцями окулярів здавалися виряченими й нажаханими.
— Мені здається… мені здається, я не знаю, про що молитися.
Ніколаї підбадьорливо стиснув хлопцеве плече.
— Тоді молися за Равку.
Хлопець кивнув.
— Ви хороша людина. Попри свою віру в Беззоряного Святого, в це я теж можу вірити.
— Дякую, — відповів Ніколаї. Він не хотів засмучувати Юрія. Виживе він сьогодні чи загине, Дарклінґові ніколи не стати Святим. Доведеться вигадати щось інше, щоб заспокоїти ченця. Він просто хлопчик, який шукає сенсу, і король його чудово розумів. Він обернувся до Зої.
— Указ у тебе? Якщо чудовисько схопить мене…
— Я знаю, що робити.
— Необов’язково із таким захватом говорити про це.
На його подив, Зоя стиснула йому руку.
— Повертайся, — сказала вона. — Пообіцяй, що повернешся до нас.
Знаючи, що найімовірніше загине, Ніколаї дозволив собі на мить торкнутися долонею її надзвичайного обличчя. Зоїна шкіра здавалася під пальцями прохолодною.
— Звичайно, я повернуся, — запевнив хлопець. — Я не дозволю комусь іншому співати дифірамби на мою честь.
Її вуста скривилися в усмішці.
— Ти вже написав промову?
— І вона вийшла чудова. Ти здивуєшся, скільки існує синонімів до слова «вродливий».
Зоя заплющила очі. Повернула обличчя, притискаючись щокою до його долоні.
— Ніколаї…
Єлизаветині бджоли загули голосніше.
— Уже час, — беззаперечно повідомила свята, підіймаючи руки. — Ніколаї Ланцов, приготуйся.
Зоя відпустила хлопцеву руку й відійшла убік. Йому розпачливо закортіло стиснути її в обіймах і розпитати, що саме вона хотіла сказати.
«Це не прощання», — переконував він себе. Однак скидалося саме на те.
Сіре небо розітнув грім. За мить Ніколаї збагнув, що гуркіт пролунав не згори, а знизу. Земля затремтіла, і звідкись із глибини долинуло гупання, схоже на цокіт копит. Звук дедалі гучнішав, наближаючись, і від нього здригалися піски. Єлизавета скривилася, на чолі заблищали крапельки поту. З вуст злетів крик, і терновий ліс протнув пісок. Вигинаючись і сплітаючись, стебла оточили Ніколаї та Зою. Підлісок виростав навколо, наче хтось ткав його на невидимій прядці. Юрій став щось виспівувати.
— Невже вас ніколи не зачудовувала сила лісів? — запитала Єлизавета; колючі стебла здіймалися вище, і обличчя Святої світилося радістю. — Магія, що обросла стількома історіями? Укол шпичака? Чари, що ховаються в одній-єдиній троянді? Ці дерева найстаріші у світі, вони з’явилися в мить первісного творення, задовго до людей, тварин і всього іншого. Вони такі ж древні, як зірки, і вони належать мені.
Здавалося, наче з гілля тернових дерев крапає золото, збираючись у калюжки серед коріння й поспішаючи лиховісними струмками до Зої. Живиця збиралася навколо неї в кулю, заклякаючи та перетворюючись на бурштин. Ніколаї бачив, як дівчина притиснула долоні до стінок кулі, коли рідина вже підіймалася над щиколотками. Гілля навколо них із тріском терлося, сплітаючись докупи, а уривчасті склади давньоравканської мови в унісон підспівували цим звукам.
«Врятуй її». Потяг завжди був однаковий, чомусь саме цього хотілося і йому, і тій штуці всередині. Можливо, через те що Дарклінґ колись цінував Зою і тренував її силу. Проте Ніколаї знав, що цього разу викликати потвору вдасться геть без зусиль. Вона вже чекала, мало не зриваючись із ланцюга і вищиряючи зуби.
— Змахни мечем, мій королю! — крикнула Єлизавета.
Він вихопив із
