Король шрамів - Лі Бардуго

Найкраще з цехом була знайома Зенік, тож саме вона повинна була відвести Леоні туди, де слід було закласти вибухівку, поки Адрік із Ханною закінчували завантажувати бранок із малюками. Ніна допомогла подрузі заховати саморобні бомби до кошика, під стос брудної білизни, і вони рушили вглиб фортеці. Тиша здавалася благословенною, робочий день ще не почався, а завдяки Адріку їхні кроки залишалися беззвучними, не порушували навколишнього спокою.

Ніна рішуче попрямувала до західного крила головної будівлі фабрики, якомога ближче до казарм і кухонь. Вона не хотіла стикнутися з кимось із патрульних. Повертаючись, дівчина розклала вздовж стіни невеличкі вибухові пристрої, з’єднані довгим ґнотом.

Щойно встановивши останню бомбу, Ніна почула крик. «Леоні». Дівчина нечутно помчала назад до головної зали. Увійшовши, вона почула голоси і, роззираючись, втиснулася за вкритий пилюкою бак. Леоні стояла спиною до Ніни, звівши руки. На неї націлив пістоль Ярл Брум. Ніна вчепилася в бак, намагаючись не видати жодного звуку.

— Хто тебе прислав? — допитувався чоловік. — Ти відповіси мені, інакше я витягну з тебе пояснення разом із кров’ю.

— Ти мені огидний, — сказала дівчина на земені.

Їхні голоси звучали навдивовижу приглушено. Чи помітив це Брум? Чи здогадався, що хтось застосував гришинську силу? Ніна повільно поповзла вздовж ряду велетенських машинерій. Якщо їй удасться підкрастися до Брума ззаду, вона зможе його обеззброїти.

— Я не розмовляю вашою огидною мовою, — кинув чоловік. — До того ж мені відомо, що ти розумієш більше, ніж удаєш.

Леоні всміхнулась, її врода приголомшувала.

— А ти розумієш менше, ніж зможеш колись осягнути.

— Я так і знав, що ви не просто крамарі. Де твій поплічник? А як щодо вашої провідниці, Міли Яндерсдат? Їй відомо, що ви шпигуни?

— А ти такий голомозий, — озвалася дівчина так само на земені. — Утім, це буде не найгіршим, що зробить із тобою Міла Яндерсдат.

— То вона теж була в цьому всьому замішана? — роздратовано заревів Брум.

— Скільки було дівчат? — Леоні перейшла на ламану фієрданську. — Скільком ти нашкодив?

— Це не жінки, — пхикнув Брум. — Вони всі гришниці, а твою першу дозу я залюбки вколю тобі власноруч. І на тебе зійде вся могутня сила Фієрди.

Він потягнувся до важеля на стіні, й Ніна зрозуміла, що ось-ось пролунає сирена.

— Стривай! — крикнула вона, не певна, що збирається робити… і цієї ж миті Ярл Брум гепнувся на підлогу.

Позаду нього, тримаючи в руках гайковий ключ і важко дихаючи, стояла Ханна.

— Він знав, — уривчасто кинула вона. — Він знав. — Дівчина впала на коліна поряд із чоловіком і взялася колисати його заюшену кров’ю голову. — Тату, — промовила вона з мокрими від сліз щоками, — як ти міг?

— Ходімо, — наказала Ніна. — Нам слід вивести дівчат і забиратися звідси.

Ханна витерла очі рукавом.

— Ми не можемо покинути його на смерть.

— Ти на власні очі бачила, у чому він винний.

— У чому винний уряд, — виправила її Ханна. — Мій батько солдат. Ти сама казала, що це країна зробила його таким.

Ніна не знала, хочеться їй сміятися чи кричати. Ярл Брум був командиром дрюскелле, зловісним генієм, що стояв за тортурами незліченних гриш. Він був не просто солдатом. «Збережи трохи милосердя до мого народу».

— Нам час іти, — нагадала Леоні. — Якщо ми негайно не підпалимо перший ґніт, бомби не вибухнуть вчасно. Це якщо вони взагалі вибухнуть.

— Він мій батько, — кинула Ханна, і в її очах засяяла та палка рішучість, яку Ніна так любила. — І я його тут не покину.

Ніна роздратовано змахнула руками.

— Гаразд, допоможіть мені його підняти.

Дівчата потягнули Брумове тіло коридором до палати. Чоловік був кремезний, до того ж Ніна просто заради власного задоволення весь час хотіла кинути його.

— Отже, командир Брум таки не покинув містечка? — зауважив Адрік, опускаючи руку.

У Ніни затріщало у вухах, і в палату знову полилися звуки.

— Гадаю, він хотів попрощатися, — пробурмотіла вона, тягнучи Брума до фургона.

Дівчата дивилися на нього з помірною цікавістю. Заспокійливе, безсумнівно, вже подіяло.

— А як щодо твоєї сестри? — поцікавилася Ханна.

— Її тут немає, — відповіла Зенік. — Мабуть, перевезли кудись.

— Як ти можеш бути в цьому впевнена?

— Ми мусимо йти, — нагадала Ніна. Вона зіскочила з фургона й побігла до палати, щоб підпалити ґноти.

Щойно зайнявся останній ґніт і дівчина збиралася приєднатися до решти у вантажному відсіку, як пролунав чийсь голос:

— Стій!

Ніна обернулася. Палатою в оточені озброєних гвинтівками солдатів мчала Берегиня. Звичайно, Брум був тут не сам.

— Ти! — гаркнула Берегиня, розчервонівшись від люті. — Як ти насмілилася натягнути на себе вбрання Джерельниці? Де ув’язнені? Де командир Брум?

— Зникли, — збрехала Ніна. — Подалися туди, де ви до них не дотягнетесь.

— Схопити її! — наказала Берегиня, та Ніна вже змахнула руками.

— Я б цього не робила, — попередила вона, і солдати знічено завагалися.

Ніна відчула навколо себе холодну течію води з глибокими водовертями — це були могили безіменних і покинутих, похованих без належного прощання, жінок і дівчат, котрих потайки привезли сюди, котрі страждали, померли й залишилися в темряві, де ніхто не міг їх оплакати.

«Ходіть до мене», — наказала Ніна.

— Це просто самотнє дівчисько, — кинула Берегиня. — Що ви за боягузи?

— Не самотнє дівчисько, — заперечила Ніна. Шепотіння всередині неї погучнішало. Фієрданські жінки. Фієрданські дівчата благали справедливості, волаючи в мовчазних глибинах землі. Вона розтулила рота, дозволивши їм озватися.

— Я Петра Тофт, — слова злітали з Ніниних губ, але вона не впізнавала власного голосу. — Ви розрізали мене й витягнули з мого лона дитину. А тоді залишили мене стікати кров’ю, поки я благала про допомогу.

— Я Сів Енґман. Я казала вам, що мала викидні, що не можу виносити дитину, та ви змушували мене вагітніти знову і знову. Я тримала кожного мертвонародженого малюка на руках. Я кожному з них дала ім’я.

— Я Елінор Берґлунд. Я була вашою ученицею, ви мали про мене попіклуватися. Я вам довіряла. Називала вас Берегинею. Я благала про милосердя, коли ви дізналися про мою силу. І померла, благаючи чергової дози.

— Що це таке? — злякалася Берегиня, притиснувши руки до грудей. Вона тремтіла, а очі стали завбільшки з місяць у повні.

Жінка за жінкою, дівчина за дівчиною називали свої імена, а Ніна кликала їх до себе. «Ходіть». Вони підіймалися із землі, борсаючись у глині, і з’являлися на поверхні місивом