Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
– Не виходить? – запитав за її спиною Нелемотуллаф, – То я допоможу.
– Ти повернувся! – обернувшись до нього, радісно вигукнула Веда, - Так швидко!
– Нема чого там робити! Настрої у замку зрозумілі. Дивляться косо, ні в чому відкрито не звинувачують, але стежити за мною, безперечно, будуть. Я завжди вдавав, що підкорений його волі, тому батько самовпевнено не сприймає тієї думки, що я так відкрито можу виступити не тільки проти нього, а проти всіх одразу. Він схиляються до того, що ти все зробила сама - наосліп, навмання і тепер десь ховаєшся, сподіваючись пробратися до перехрестя найближчим часом. Вітаю: вони вважають, що ти втричі сильніша, ніж є насправді – цю думку ти їм зуміла вселити! – усміхнувся Нелемотуллаф і з легкістю висмикнув із стіни кам'яну брилу.
А який сенс? – похнюпилась Веда, – Я ось навіть з маленьким камінчиком впоратися не в змозі. Чесно кажучи, уявлення не маю, як мені іноді виходить викликати вогонь або оживлювати сказані слова. Спершу я думала, що вся справа в дуже сильних емоціях, але потім зрозуміла, що ні, – в чомусь іншому.
– Я казав тобі, що чим сильніше почуття, тим швидше спалюються сили…
– Так! Так! Але, якщо трапиться щось серйозне, я не зможу за себе постояти, магія моя безглузда і в найвідповідальніший момент може не спрацювати! – з гіркотою та болем промовила Веда.
– Але ж зуміла у королівській спальні!
– То все шпилька… А якби її не було? Не впевнена, що зуміла б проткнути йому голову пальцем!
– Не рви собі серце! – Нелемотуллаф поцілував її у маківку. – А зараз мені потрібно дещо подивитися…
Веда відстебнула шпильку, прикріплену до вивороту футболки і ще раз уважно її оглянула.
– Ти сильніший, досвідченіший за мене, Туле! Чи можеш відчути, яка сила тут прихована?
І вона простягла йому шпильку.
Нелемотуллаф хотів узяти, але тонкі блискучі ґрані раптом розжарилися до білого і він, ледь торкнувшись, обпікся і відсмикнув руку.
Від несподіванки Веда й сама скрикнула і випустила шпильку на підлогу.
– Що за фігня!
– І ти обпеклася?
– Ні, за тебе злякалася!
Вона нахилилася і швидко підняла шпильку з підлоги.
– Боюся, до неї ніхто не може торкатися, окрім тебе та того, хто дав її тобі…
– Ти впевнений? – спитала Веда, обмацуючи тонкі грані, що стали крижаними.
– Я міг би сказати більше, якби знав з якого магічного джерела вона вийшла. Але моїх знань замало!
Нелемотуллаф дістав з полиці якусь книжку, повернувся до кімнати і, зручно вмостившись на ліжку, поринув у читання.
Веда відзначила, як невимушено і легко він тепер поводиться. І не дивно! Як не крути, а вчорашня, відчайдушна ніч нехай і не до кінця, але зблизила їх – і не лише тілесно.
Вона обережно відсунула різнокольорові склянки, занурила руку в глибини полиці і дістала сувій із заклинанням – помітила минулого разу, куди Тул поклав. Розгорнула і почала уважно вивчати складні, кручені символи.
Краєм ока зачепилась за гіпнотичне мерехтіння темно-червоної рідини в кришталевому флаконі, що стоїть на полиці зліва на рівні її очей. І знову жахнулася.
– Тул! Сліди крові тим шляхом, де ми йшли! Я ж усі ноги поранила! Ти зробив щось?
Він поволі відклав книгу і посміхнувся.
– Йди сюди!
Вона підійшла і сіла поряд.
– Тул?
– Не бійся і ні про що не хвилюйся. Я про все подбав, креслив землю особливими заклинаннями, щоб відбити запах, тому, по дорозі назад, земля сама прала наші сліди… Я спробував усе передбачити, хоча…
– Хоча… – Веда стиснула його долоню.
– У короля теж є деякі магічні секрети, якими він ні з ким не ділиться, тому потрібно швидше прибрати тебе звідси.
– А ти, Туле, – неспокійно спитала Веда, – раптом дізнаються, що ти допомагав мені?
– Я знаю, чим ризикую, але пам'ять про матір мені дорожча, якщо не брати до уваги ще й те, що я полюбив тебе. Точніше, я давно тебе любив, відьму з пророцтва, на яку чекав! – і побачивши, як здригнулися губи Веди, Нелемотуллаф додав: – Не відповідай нічого, нічого не обіцяй. Думай про себе і прийми мою допомогу як даність.
Веді дуже хотілося відповісти Тулу щось ласкаве та обнадійливе, але вона нічого не змогла придумати швидко і тому запитала, змінюючи тему:
– Туле, а чому я бачила тільки чотири дороги, якщо їх насправді п'ять?
– Не знаю.
– Може гірські шамани теж на мене полюють? – припустила Веда і сама злякалася такого припущення.
– Все можливо. Але навряд чи ти потрібна їм як наречена. На жаль, у наших легендах про це нічого не сказано. Про гірських шаманів дуже мало відомо, вони надто закриті.
– А як жертва? – запитала Веда, випробовуючи дивлячись йому в очі.
Здається, її тривога передалася свічкам, що горіли на стінах – вони затремтіли і почали тріщати.
– Ні, ні, – Нелемотуллаф похитав головою. – Я думаю, що ти всім потрібна живою та неушкодженою.
