Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

себе загальну увагу. Після загибелі Ренвольда приїжджі стали тут рідкістю. Вони обидва втомилися, а в містечку малася таверна, але там збиралася місцева банда, і Річарду зовсім не хотілося вплутуватися в неприємності. В іншому кінці міста була непогана стайня, і власник дозволив їм переночувати на сіннику за срібний пенні з кожного. Ночі стояли холодні, а на сіннику можна було сховатися від вітру, і Річард, не торгуючись, заплатив за місце для них з Ніккі і ще три за коней. Неговіркий господар був такий радий додатковій платі, що пообіцяв Річарду почистити коней, нагодувати і перекувати.

Коли Річард, подякувавши, сказав, що вони дуже втомилися, господар вперше за весь час усміхнувся:

— Ну, тоді піду займуся вашими кіньми. Сподіваюся, ви з дружиною гарненько виспитеся. Доброї вам ночі.

Річард пішов за Ніккі наверх по грубих сходах. Сидячи на сіні, вони їли холодну вечерю і слухали, як господар доглядає їх коней. Річард з Ніккі ледь обмінялися перед сном парою слів. Прокинувшись незабаром після світанку, вони виявили зграйку худих дітлахів та виснажених дорослих, які прийшли подивитися на «багатих» мандрівників. Схоже, їх коні стали джерелом пліток і здогадок.

Річард привітався з людьми, але у відповідь наткнувся на порожні погляди. Коли вони з Ніккі попрямували в крамницю, розташовану неподалік, через кілька обшарпаних будиночків, ці люди пішли за ними, ніби вони — король і королева міста. Бродячі по вуличках кози і кури розбігалися, угледівши процесію. Молочна корова, що паслася позаду шкіряної лавки, на мить перестала жувати траву і подивилася на те, що відбувається. Сидячий на паркані півень роздратовано заплескав крилами.

Найхоробріший з дітей запитав, хто вони такі. Ніккі відповіла, що вони — прості мандрівники, чоловік з дружиною, які їдуть у пошуках роботи. Це повідомлення зустріли скептичним шепотком. Ніккі в її розкішному чорному платті швидше можна було прийняти за королеву, що шукає собі королівство. Та й Річард справляв враження ненабагато гірше.

Старший хлопчик запитав, де вони мають намір шукати роботу, адже в Ріпплі навряд чи можна що-небудь знайти. Ніккі пояснила, що вони направляються в Старий світ. Дехто з дорослих, підхопивши дітей, заквапився геть. Решту слідували за Річардом з Ніккі по п'ятах.

Власник продуктової крамниці, літній чоловік, пропустивши Річарда всередину, ласкаво прогнав городян. Як тільки Річард зник у дверях крамниці, народ на вулиці посміливішав і став смикати Ніккі, просячи грошей, на ліки, на їжу. Ніккі стояла спокійно, розпитуючи простолюдинів про їх біди і потреби. Вона рушила крізь юрбу, оглядаючи дітей. На її обличчі з'явився безпристрасний вираз, який вкрай не подобався Річарду.

— Чим можу бути корисний? — Ввічливо поцікавився крамар.

— Що це за люди? — Замість відповіді спитав Річард. Він дивився крізь чисто вимите вікно на Ніккі, оточену натовпом, яка віщала їм про любов Творця. Люди слухали її, ніби сам добрий дух з'явився їх втішити.

— Ну, всякі різні, — відповів крамар. — Більшість прийшли із Старого світу, коли бар'єр звалився. Дехто — місцеві нероби: п'яниці, волоцюги; вони швидше почнуть просити милостиню або красти, ніж працювати. Коли тут з'явилися чужаки із Старого світу, деякі місцеві приєдналися до них, перейнявши їх спосіб життя. Купці, які приїжджають до нас, на власному досвіді з'ясували, що їм дешевше поділитися з цією публікою, а ні то залишаться зовсім без товару. Втім, деякі з тих, що тут, просто знаходяться в важкому положенні: вдови з діточками, які не можуть знайти собі чоловіків, старі… Дехто, можливо, і буде працювати на мене, якщо знайдеться робота, але більшість не захоче.

Річард вже зібрався дати крамареві список необхідних товарів, коли в крамницю ковзнула Ніккі.

— Річард, мені потрібно трохи грошей.

Він не став сперечатися і передав їй сідельну сумку з грошима. Ніккі дістала повну жменю срібла і золота. У крамаря очі на лоба полізли, коли він побачив, скільки вона взяла. Ніккі ж не звернула на нього уваги. Річард ошелешено дивився, як Ніккі, повернувшись до натовпу, віддає всі наявні у них гроші. До неї потягнувся ліс рук. Люди заволали. Дехто помчав геть зі здобиччю.

Річард заглянув у сумку — перевірити, скільки у них залишилося. Не дуже. Він повірити не міг тому, що тільки що сотворила Ніккі. Маячня якась.

— Як щодо рису, бекону, сухих бісквітів, ячмінного борошна, вівсяної муки, сочевиці і солі?

— Вівсяної муки немає, а все інше в наявності. Скільки вам потрібно?

Річард швидко підрахував у думці. Їм належить ще довгий шлях, а Ніккі віддала майже всі заощадження. Доведеться тепер економити на припасах. Він поклав на прилавок шість срібних пенні.

— Ось на цю суму.

Річард скинув мішок зі спини і поклав на прилавок поряд з монетами.

Крамар згріб гроші, тяжко зітхаючи при думці про ті гроші, які міг би заробити, і почав знімати замовлене з полиць і складати в мішок. Поки він займався справою, Річард згадав ще дещо і додав одну монетку.

Тепер у нього залишилося кілька срібних пенні, дві срібні крони і ніякого золота. Ніккі роздала грошей більше, ніж ці люди бачили за все своє життя. Заклопотаний думками про те, на що вони надалі будуть купувати собі продовольство, Річард закинув на спину важкий мішок і поспішив на вулицю, щоб спробувати зупинити Ніккі.

Вона вела промову про кохання Творця до всіх і кожного і просила пробачити жорстокість безсердечних і байдужих людей, простягаючи золоту монету неголеному беззубому мужику. Той, посміхаючись, подякував і облизав потріскані губи. Річард відмінно зрозумів, чим цей тип хоче змочити горло. До Ніккі тягнулося ще безліч рук.

Стривожений Річард схопив Ніккі за руку і рвонув до себе. Вона повернулася:

— Ми повинні повертатися на конюшню.

— Я теж так думаю, — кивнув Річард, стримуючи гнів. — Сподіваюся, господар уже закінчив возитися з кіньми, і ми можемо забиратися звідси.

— Ні, — заперечила Ніккі з похмурою рішучістю. — Нам потрібно продати коней.