Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук
Семен Ярмуш затих і глянув на Марка. Чоловік двадцять років пропрацював учителем і усвідомлював, що школяр, майже напевно, не зрозуміє й половини з того, що він говоритиме. Він м’яв пальцями нижню губу, міркуючи, що можна викинути без шкоди для змісту.
— Ну, дивись. Ейнштейн сформував систему рівнянь, які показують, як гравітація впливає на простір і час, і які стали основою загальної теорії відносності — власне, ці рівняння і є загальною теорією відносності. Цю систему можна використовувати і для аналізу одиничного об’єкта, і для опису всього Всесвіту. Із рівнянь Ейнштейна можна чимало дізнатися про Всесвіт, але проблема в тому, що вони мають багато розв’язків. Не безліч, але й не один. Це тому, що розв’язки не завжди описують об’єкти, які реально існують, іноді вони описують об’єкти, існування яких не суперечить законам фізики, проте яких у реальності може й не існувати. Розумієш? — Марк кивнув. — Деколи ці розв’язки бувають дуже екзотичними. Тобто вони описують об’єкти, які, на перший погляд, здаються абсолютно неможливими чи фантастичними. Потім, коли ці об’єкти знаходять у природі, вчені страшенно дивуються. Наприклад, колись таким екзотичним розв’язком була чорна діра: її існування є прямим наслідком рівнянь Ейнштейна, хоча до кінця шістдесятих років чорні діри вважали гіпотетичними об’єктами. А тепер нам відомо, що космос буквально всіяно ними — від зовсім маленьких до велетенських, чия маса перевищує масу нашого Сонця в мільйони разів. Іще одним таким об’єктом — може, ти чув — є кротові нори. Це гіпотетичні короткі тунелі, що тягнуться не в просторі, а крізь простір, з’єднуючи між собою точки, які насправді віддалені мільйонами світлових років. Коротше, — Ярмуш махнув рукою, — Яків морочився з ейнштейнівськими рівняннями для гравітації, намагаючись через них осягнути природу простору та часу.
Чоловік перевів подих, глянув на чашку з кавою, проте не торкнувся її.
— Анна цього вже не знала. Хоча, можливо, й знала, але мені не розказувала. Я вперше почув цю історію від Соломії. І до твого дзвінка вважав її розповідь маячнею, — гмикнув Ярмуш, досі не впевнений, що змінив думку. Хіба не може цей шмаркач із зеленими очима й не по-хлопчачому довгими віями виявитися таким самим божевільним, як він? — Коли теща вдруге затнулася про небіжчика, я припер її до стінки та примусив усе пояснити. Вона розповіла, що в другій половині шістдесятих її Яків завершив роботу над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна. Яків зробив кілька дивних висновків, зокрема заперечував плинність часу. Я не пам’ятаю подробиць розмови, але йшлося про те, що плин часу — це ілюзія, що час — це лиш одна з координат, дещо відмінна від решти, чотиривимірного часу-простору. Якову не подобалася аналогія річки, що тече, він уявляв простір-час застиглим безкінечним озером.
Семен не зауважив, як напружилось обличчя хлопчака, що сидів навпроти. Марк пригадував розділ «Замерзла річка» із книги Браяна Ґріна: чоловік слово в слово повторював висновки британця.
— Соломія говорила, що Якову таки вдалося її переконати, вона повірила, що це не час пливе, а ми рухаємося в часі, від точки до точки, так само, як переміщуємось у просторі, та поза тим було ще одне дивне твердження, зумовлене рівняннями Якова. Його розв’язок передбачав існування в товщі цього безкінечного озера аномальних часо-просторових бульбашок. Розв’язок, певна річ, не доводив, що такі бульбашки насправді існують, але, нехай так, їхнє існування загалом виглядало не більш неймовірним, ніж існування чорних дір. Ніщо у природі не забороняло їм існувати. — Семен Ярмуш поклав ложечку на блюдце та сфокусував погляд на підліткові. — Ти, мабуть, нічого з цього не зрозумів.
Марк слухав чоловіка із роззявленим ротом і так само із роззявленим ротом мотнув головою.
— Ні, ні, я розумію. Мій дід дає мені книжки, я багато читав, я знаю, що таке рівняння Ейнштейна, знаю про чорні діри. Ви не повірите, але я навіть читав щось схоже до того, що ви розказали про час.
Семен Ярмуш із недовірою зиркнув на підлітка. Маркові слова прозвучали не надто переконливо, та зрештою він продовжив:
— Мені здається, що поняття кротових нір у шістдесятих ще не ввели, проте якби Якову було про нього відомо, думаю, він би погодився, що його часо-просторові бульбашки чимось до цих нір подібні. Хоча були й відмінності. Кротова нора — це гіпотетичний об’єкт, існування якого не суперечить загальній теорії відносності, але для виникнення та підтримання якого потрібна величезна кількість енергії. А Яків нібито довів, що бульбашки під час формування практично не потребують енергії. Тобто вони можуть виникати й існувати самі по собі. Друга відмінність — кротові нори існують у просторі-часі, а бульбашки ніби розсувають простір-час довкола себе так, як повітряні бульбашки у воді розсувають воду. Соломія стверджувала, що бульбашки існують у просторі, але поза часом. Часу всередині них нема. Усередині діють усі закони фізики, та говорити про час у бульбашці немає сенсу, так само як, наприклад, немає сенсу говорити про тиск вакууму. — Чоловік покрутив пальцями чашку. — Упродовж 1968-го Яків продовжував працювати над своїм розв’язком. Він намагався сформувати систему ознак, за якими такі аномалії можна було б виявити у природі. Чоловік вірив, що бульбашки існують, але передбачав, що вони є немовби прихованими. Із формул було зрозуміло, що аномалії під час виникнення матимуть малі розміри, зате існуватимуть тривалий час, а це означало, що їх можна розширити, і таке розширення загалом не вимагало надмірних енергетичних затрат чи фантастичних різновидів енергії. Соломія сказала, що це не важче, ніж відчищати від пилу забруднене скло. — Семен зітхнув. — Яків не сумнівався, що його бульбашки не менш реальні, ніж чорні діри, хоч і знав, що так само, як чорні діри, їх буде важко знайти.
— Він їх знайшов, так?
Ярмуш скептично гмикнув.
— Певна річ ні! Цю його роботу навіть не опублікували. Соломія, коли пояснювала, навіщо їй мертвяк, показувала мені рукопис десятисторінкової статті, проте результати були надто фантастичними як на радянську науку. Крім
