Небезпека у лісі! - Страгозорый

— Ви... Колись були провідником Лісного Народу, чи не так? - Зважився нарешті запитати знову я.

— Так, ти прав. - Око і рот трохи відвернулись, як зробила б звичайна людина, згадуючи минулі часи. Але темний, майже чорний туман продовжував залишатися на місці. - Добрі часи були, жаль, що я застряг тут.

— У якому сенсі «застряг»? - Запитав трохи здивовано, і одразу прикусив язик, зрозумівши, що запитав зайве.

    Коли Драконікс знову подивився на мене, моє серце почало битися швидше. Дарма я про це запитав, не треба було цього робити!...

— В такому. - Чоловік почав підходити як мені здалось спочатку до мене, але потім пройшовши повз, мовив: - Ходімо, пройдемося трохи. Часу всеодно багато.

   Я пішов за ним. Якийсь час ми йшли мовчки. Потім, глибоко зітхнувши, Драконікс почав розповідати:

— Колись я таємно, нікому не кажучи намагався знайти спосіб, як продовжити своє життя хоч на трохи завдяки власній енергії. Записував вдачі й невдачі на аркуш паперу. Одного разу вийшло так, що я потрапив до Глибокого Сну, а звідти сюди. Вибратись звідси я вже не зміг, бо не мав особливих знань про інші світи, які б могли допомогти мені. Через деякий час я помітив, що вмерти я на диво не міг, поступово приймаючи зовнішній вигляд, який ти зараз бачиш.

    Драконікс на декілька секунд замовчав, даючи мені можливість усе переварити й усвідомити. Можливо він не міг вмерти через те, що цей світ якимось чином робив його безсмертним. Можливо, коли він тільки-тільки потрапив сюди, він ще міг вмерти, бо по його словах він став таким не одразу. А коли став таким повністю, його вже ніщо не може знищити. Принаймні, багато що.

— Через декілька років, коли до влади вже прийшов Галбатор, до мене навідався Лург. - Продовжив чоловік. - Якщо не помиляюсь, на той час йому було десь чотирнадцять або п'ятнадцять років. Коли я побачив, що він без особливих проблем зміг «вийти» з цього світу, а потім повернутися до мене наступного разу, я подумав, що він міг продовжити мою справу в пошуках вічного життя. Я розповів йому, де саме заховав свої записи перед тим, як потрапити до Глибокого Сну. Гадаю, і ти маєш в собі щось особливе, якщо без проблем зміг перестрибнути Глибокий Сон і потрапити сюди. - Різко мовив чоловік.

    Виходить, Драконікс був першим, хто думав, як завдяки своїй енергії можна зробити життя ледь не вічним, а потім передав свої знання Лургу. Виходить, вони як щось схоже на вчителя й учня. Тільки вчитель вказує на те, де саме можна чомусь навчитися, але напряму не вчить. Це багато чого пояснює...

    Можливо, саме тоді, після того, як радник знайшов записи, він почав цікавитися так званою магією. Почав придумувати вже свої способи використання енергії для потрібних ситуацій, і зміг прожити вже трохи більше двохсот років.

    Коли я почув його останні слова, легенько здригнувся. Щось особливе... В мені? Так, я можу трохи дихати під водою, але це ще не робить мене повністю особливим. Думки почали швидко переміщуватися по моїй голові. Я спробував зосередитися. Це хоч і було зробити досить важко, але я впорався.

— Ви колись бачили те, що відбувається у реальному світі? - Знову запитав я.

— Так, бачив пару разів. Інколи я можу виходити в реальний світ. Але це трапляється не часто, і я намагаюсь зрозуміти, коли саме можу це робити.  Я побачив тільки те, як Галбатор став провідником, і як Морокові так би мовити «підкинули» Мірарду. Чому побачив тільки це, якщо міг спробувати затриматися? Я не можу контролювати час свого перебування у реальному світі, але гадаю, що якщо побуду тут трохи довше й зрозумію, що тут до чого, зможу виходити набагато частіше, й довше залишатимусь у рідному світі.

— Тут окрім вас є ще хтось? - Запитую.

— Тут є ще дві-три людини, які так само, як і я, потрапили сюди.

    Чомусь зараз у мене було таке відчуття, наче я розмовляю з якоюсь потойбічною силою через спеціальний пристрій. Я запитую питання, а Драконікс розповідає усе те, що знає й бачить. Не давши мені знову запитати, чоловік мовив:

— Гадаю, що тобі час вже повертатися. Пам'ятай, що краще нікому про нашу розмову краще нікому не розповідати.- Драконікс поклав руку мені на плече. - Можливо, ще колись зустрінемося.

    Я й не помітив, що пройшло вже достатньо багато часу з нашої зустрічі. Все-таки, не дарма кажуть, що коли спиш, майже не відчуваєш того, що проходить якийсь час у реальному світі.

    Повільно відкрив очі й роззирнувся по сторонах. Крізь невеличкі шпаринки між камінням проходило легеньке вранішнє повітря. Намагаючись якомога тихіше вийти з печери, я на секунду подивився на своїх батьків. Вони ще спали.

    Опинившись на вулиці, я побачив, що сонце тільки почало підніматися. Тільки починало світати. Я видихнув. Хіба не можна було розбудити мене, тим самим повернувши до реального світу трохи пізніше, коли вже всі почнуть прокидатися?