Трамвай, що заблукав - Мирослава Горностаєва

(Розповідь бізнесмена)

Ребриста біла брама безшумно від’їхала вбік, пропускаючи мою машину. Я проїхав до гаража з такими ж, схожими на пожмаканий листок паперу, підйомними дверима і зупинив БМВ на виїзній доріжці. Стахів охоронець, класична «горила», з тих, у кого весь розум в плечах, вже стовбичив біля бокового входу. Я пішов за ним, мимоволі окинувши заздрісним оком Стахів дім. Будиночок мого приятеля нагадував середньовічну фортецю в мініатюрі. Такий собі іграшковий замок для тих, хто не награвся в дитинстві в доблесного лицаря Айвенго.

Стах був не лицарем, а бізнесменом, тому я мало сподівався на успіх свого візиту. Якщо я лоханувся, то й платити за це мусив сам. Нехай невдахи плачуть, і те, що я колись зробив Стахові послугу, аж ніяк не значило, що він позичить мені грошей.

Здоровило — вартівник провів мене через затемнену залу, зробив коридором пару поворотів і відчинив двері, зроблені «під дуб». Кімната виявилася бібліотекою — дві м’які канапи, комп’ютер на столику біля вікна — і книги, книги… Стах був бібліоманом, чомусь це всіх дивувало, крім того деякі з цих книг він ще й читав.

На столику біля канапи лежав товстий том. Фрезер, «Золота гілка»… Чудово. Розважаємося містикою… Якщо мене принесуть в жертву Великому Богу Боргу, цього не опише жоден Фрезер. Всі просто здвигнуть плечима і все. Не найдуть не тільки убивць — куди там нашій купленій міліції… Не найдуть мене…Ті лобурі з D не жартують. Розповідали ж, як вони поховали одного чолов’ягу живцем… Власника ве — еликого універмагу… І ніхто цього не довів і досі, як не знайшли й могили зниклого без вісти бізнесмена.

Стах увійшов іншими дверима, нечутно прикривши їх за собою. Сів на канапі поруч. Я аж підскочив — настільки заглибився у невеселі роздуми.

— Все аж так погано? — спитав дивним голосом. Тихим, наче шелест. Так само він відповідав по телефону. Я ще подумав був про якусь операцію, з тих, про які не розмовляють вголос… Рак горла, металева трубка… Помилився… Напевне, просто сильна застуда.

— Гірше не буває…

Мою історію Стах уже знав… Власне, нічого оригінального — великий кредит в одному з банків, великий відсоток, та зрадливий компаньйон, котрий прихитрився здиміти аж до Бельгії з усіма нашими коштами. Полишивши мене на розтерзання крутим хлопцям з D, котрі були покровителями цього банку… «Кришею» Мого ж покровителя, якого в бізнесових колах звали з повагою просто «Авторитетом», вже рік як не було серед живих.

Два роки тому Стах потрапив у схожу халепу. Тільки «лічильника» йому увімкнув «Авторитет». Врятувала тоді мого приятеля лише раптова смерть трьох чоловік. Двох кредиторів та самого «Авторитета». Ні, нічого кримінального… Банальний інфаркт… Ще банальніше запалення легенів… Сам «Авторитет» помер від інсульту на очах у підлеглих. Чи був розтин? Звичайно, і то дуже дбалий…. Смерть наступила з природніх причин.

— Анатолій поспішив ушитись, — хрипко вимовив Стах, маючи на увазі мого партнера.

— Зрозумів, що Болівару не винести двох, — похмуро пожартував я.

«Горила» — охоронець вніс тацю з напоями. Дивно, що в Стаха замість обслуги лише цей лобур… І де його родина? Десь у домі? Я згадав, що дуже давно не навідував приятеля. Стах не спілкувався поза бізнесом ні з ким уже… зо два роки. З того часу, як нагла смерть забрала людей, котрі обіцяли одірвати йому яйця, за те, що він не може повернути кредит.

— Болівару, — прохрипів Стах, — не винести двох… Хто із наших знайомих здатен зрозуміти весь прикол цитатки?.. Я можу дати тобі грошей, спинити лічильник… Але хлопці з D не заспокояться, аж поки не обдеруть тебе до нитки. Будеш їздити на роботу трамваєм… Як обіцяли й мені.

Я зітхнув… Звісно, Стахові гроші могли врятувати мені життя, але не майно. Після остаточного розрахунку я залишався бідним, як в романі Чейза. Дуже бідним. Прийшлося б усе починати спочатку… згадати, що колись був добрим програмістом і знайти роботу. І їздити на неї трамваєм з якогось занюханого спальника. З Крарійська, наприклад… Це про такі місця звичайно пишуть в об’явах: Крарійськ та Острівний не пропонувати… Коли тобі уже добре за тридцять — важко знову барбатись в лайні.

— Я можу запропонувати тобі дещо ліпше, ніж гроші, - озвався знову Стах, — аби оті мудаки, котрі тебе дістають, щезли… Тямиш?

Я знову згадав про «Авторитета»… І про тих, двох, яким Стах заборгував. Лисянський цвинтар, величні пам’ятники з чорного мармуру… Щезли… Куди надійніше… Природня смерть…

Тож слухай, — вимовив Стах, сприйнявши мовчанку за згоду, — двічі не повторюватиму.

***

Напівсонний таксист висадив мене біля трамвайної зупинки в самому центрі Промзони. Просто переді мною тягнувся довгий мур, за яким палахкотіли вогнем труби заводу. «Смолоскипи» ці більш-менш освітлювали місцевість. За моєю спиною стирчала цистерна — відстійник, а за нею мріла балка, завалена шлаком. Праворуч через дорогу відсвічувала полум’ям труба ще якогось металургійного монстра. Поруч з нею виднілася будівля, на яку наче присіли відпочити чотири чорношкірі безголові велетки. Ці покручені труби вивергали вже не вогонь, а дим.

Словом, місцинка була ще та. Я мимоволі зіщулився від нічної прохолоди і кахикнув від смороду. Копійчаний китайський годинник відсвічував десять хвилин до другої. Одітий я був скупенько — в старезні джинси та чорну секондхендівську футболку, яку сам сьогодні і купив за вісім гривень, затуливши від сорому очі темними окулярами. З речей, що мали якусь вартість, при мені був лише мобільний телефон та двадцять гривень, котрі лишилися опісля розрахунку з таксистом. І ще те, що дав мені Стах — у кишені штанів.

Хвилин через п’ять я упевнився, що став жертвою божевільного розиграшу. Люди добрі, та хто ж назве розумним поважного власника фірми, котрий о другій годині ночі очікує трамвая на пустирищі? У чужих лахах та з ідіотським «проїзним документом», подарованим звихнутим наркоманом. В тому, що Стах здурів від наркотиків, я вже й не сумнівався. Недарма ж живе сам… Видно, жінка не витримала його дивацтв… Фрезер, Алістер Кроулі,