Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен
У кабінеті посла задзижчав селектор. Голос секретарки запитав, чи він не знає, де можна знайти священика, що приходив до нього позаминулого тижня. Торн аж похолов.
— А хто про це питає?
— Якийсь чоловік. Він каже, ніби ви розбили йому фотоапарат. Той священик — його родич. Чи так він принаймні вважає.
По невеличкій паузі Торн сказав:
— Запросіть його до мене…
Дорогу до посольського кабінету Дженнінгс знайшов без труднощів. Будинок посольства був опоряджений у сучасному стилі. До приймальні вів довгий коридор з портретами всіх американських послів у Лондоні, розвішаними обабіч на стінах. Поминаючи їх, Дженнінгс із подивом дізнався, що цей пост, перше ніж стати президентами США, займали Джон Квінсі Адамс і Джеймс Монро. Непоганий щабель до політичної кар’єри. Може, і його приятелеві Торну судилося сягнути таких висот.
— Заходьте, — всміхнувся Торн, коли репортер прочинив двері до кабінету. — Сідайте.
— Пробачте, що я так вдерся…
— Пусте.
Посол жестом запросив Дженнінгса, і той увійшов до кабінету, шукаючи очима, де сісти. За багато років свого фотомисливства він чи не вперше опинився так близько від своєї дичини. Потрапити сюди виявилося простіше, ніж він гадав. Але тепер настала нервова реакція: тремтіли коліна, прискорено билося серце. Приблизно так само він почував себе, коли проявляв свої перші фотографії. Збудження було таке сильне, що майже межувало із сексуальним.
— Я хотів би ще раз вибачитися за розбиту фотокамеру, — сказав Торн.
— Та вона однаково була вже стара.
— Я маю відшкодувати вам збитки.
— Ні, ні…
— Мені дуже хочеться це зробити. І бажано, щоб ви самі мені допомогли.
Дженнінгс знизав плечима й непевно кивнув головою.
— Скажіть мені, яка камера тепер найкраща, і вам її пришлють.
— Ну… Це надто щедро з вашого боку.
— Ви тільки назвіть мені марку.
— «Пентафлекс» триста. Німецького виробництва.
— Домовилися. Скажете моїй секретарці свою адресу.
Дженнінгс знову кивнув головою, і вони втупили очі один в одного. Торн уважно розглядав репортера, примічаючи кожну дрібницю — від різних шкарпеток на ногах до обтріпаного коміра куртки. Дженнінгс полюбляв одягатися підкреслено недбало, зі своєрідним викликом. Він знав, що його вигляд збиває людей з пантелику. В якомусь збоченому розумінні це часто давало йому потрібні зачіпки в роботі.
— Я вчора бачив вас на зборах, — сказав Торн.
— Завжди прагну бути там, де треба, і вчасно.
— Ви дуже старанні.
— Дякую.
Торн підвівся з-за столу, підійшов до стінного бару й дістав пляшку бренді. Дженнінгс спостерігав, як посол наливає трунок у два келишки, потім узяв запропонований йому.
— Ви вчора добре вмили того типа, — сказав він.
— Ви справді так думаєте?
— Так.
— А от я не певен…
Вони тягли час, і обидва це знали, сподіваючись, що співрозмовник перший заговорить по суті.
— Взагалі-то я з ним згоден, — додав Торн. — Мабуть, скоро газети назвуть і мене комуністом.
— Ну, ви ж знаєте ціну пресі.
— Та звісно.
— Треба ж їм з чогось жити.
— Авжеж.
Обидва пили бренді малесенькими ковточками. Торн підійшов до вікна й, визирнувши на вулицю, запитав:
— То ви шукаєте родича?
— Так, сер.
— Це священик на прізвище Тассоне?
— Він священик, але щодо прізвища я не певен. Це брат моєї матері, їх розлучили ще в дитинстві.
Торн поглянув на Дженнінгса, і той вловив у його погляді розчарування.
— Отже, ви його, власне, й не знаєте? — спитав посол.
— Ні, сер. Я тільки намагаюся знайти його.
Торн знову сів, видимо спохмурнівши на обличчі.
— Можна одне запитання?.. — мовив Дженнінгс. — Якби я знав, яку він мав до вас справу, то, може…
— Ішлося про одну лікарню. Він просив… пожертви…
— На яку саме лікарню?
— Якусь у Римі… я вже не пригадую.
— Він не залишив вам своєї адреси?
— Ні. Я, бачте, й сам трохи цим засмучений, бо пообіцяв йому надіслати чек, а тепер не знаю куди…
Дженнінгс кивнув головою.
— Виходить, ми з вами ведемо пошук в одному напрямі.
— Виходить, що так, — сказав Торн.
— Він просто прийшов та й пішов?
— Так.
— І ви його більш не бачили?
Торнове обличчя ледь напружилось. Дженнінгс завважив це й одразу ж зрозумів, що посол щось приховує.
— Ні, не бачив.
— Я подумав… може, він приходив на ваші виступи…
Погляди їхні зустрілись, і Торн збагнув, що з ним ведуть якусь гру.
— Як вас звати? — спитав він.
— Дженнінгс. Габер Дженнінгс.
— Містере Дженнінгс…
— Просто Габер.
— Габере… — Торн придивлявся до його обличчя, потім відвів очі й знову поглянув у вікно. — Мені також дуже важливо знайти того чоловіка… священика, що приходив сюди. Мені здається, я повівся з ним негідно, і хотілося б вибачитись.
— В якому розумінні негідно?
— Я досить грубо його вирядив. Навіть не вислухав усього, що він хотів сказати.
— Напевне, він до такого звик. Коли доводиться просити про пожертви…
— Я хотів би розшукати його. Для мене це багато важить.
З вигляду Торна було добре видно, що це й справді так. Дженнінгс зрозумів, що він на правильній дорозі, але не знав, куди та дорога його приведе. Лишалося тільки йти нею навпростець.
— Якщо знайду його, я дам вам знати, — сказав він.
— Зробіть ласку.
— Неодмінно.
Торн кивнув головою. Дженнінгс підвівся, підійшов до нього й потис простягнену руку.
— Ви чимось стурбовані, пане посол. Сподіваюся, світ ще не на грані катастрофи?
— Та ні, — всміхнувся у відповідь Торн.
— Я ваш палкий прибічник. Тим-то й переслідую вас.
— Дякую.
Дженнінгс рушив до дверей, але Торн зупинив його.
— Містере Дженнінгс…
— Слухаю, сер.
— ХотіХося б знати… Ви ж самі ніколи не бачили того священика?
— Ні.
— Ви казали, що, може, він приходив на мої виступи. Отож я подумав, чи ви не…
— Що?
— Та ні… Не має значення.
— Можна, я коли-небудь познімаю вас удома? — раптом спитав Дженнінгс. — Сказати б, у колі сім’ї.
— Мабуть, тепер не найкращий час для цього.
— Може, зателефонувати вам за кілька днів?
— Гаразд, прошу.
— Я зателефоную.
Репортер вийшов, і Торн підозріливо подивився йому вслід. Цей чоловік, безперечно, щось знав, щось таке, про що не захотів сказати. Але що він міг знати про того священика? І чи було чисто випадковим збігом обставин, що цей чоловік, його негаданий знайомий, розшукував того ж таки священика, який ні вдень ні вночі не дає спокою йому самому?.. Торн довго думав про це, але так і не дійшов ніякого висновку. Подібно до інших недавніх подій у його житті, все воно здавалося звичайним збігом обставин, а проте, за ним, напевне, ховалося щось більше.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Для Едгаро