Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Вибачте, пані Іґґдрасіль.
— Поки нема за що вибачатися, — Сансара махнула рукою. — Зі слів твого супутника, жоден із вас не Діоніс. І також не Амон. Це створює мені проблему. Бо я пройшла довгий шлях не на те, щоб зіткнутися з новою оманою.
— Але це дійсно так, — відповіла Рен, усе ще не розуміючи, чому для Сансари не очевидна її помилка. — Я Рендалл Савітрі, а він — Енліль.
— Імена, імена… — Жінка (чи то істота, яка ховалася в жіночому тілі) похитала пальцем. — Імена мають силу, юна богине. Але вони можуть змінюватися так легко, як і обличчя. Я мала впевнитись, — усмішка зійшла з вуст, тягнучи їхні кутики донизу. — Та все ж тут щось не сходиться, Рендалл Савітрі. Ми мусимо дізнатися, що саме. Бо я надсилала дарунок для Діоніса. Створила прокляття, щоб уразити саме його. Та сфера притягувала грішника, як найсильніший магніт.
— Я знайшла її першою — випадково. Оту вашу сферу, — зізналася Рен.
— Коли все й так, як ти кажеш, студентко, знай: випадковостей у Всесвіті не буває. Це для вас, нижчих, є такі речі, як фатум та доля, збіги, везіння та випадковості. А ми знаємо, що все — наслідок чиїхось продуманих ходів. Хтось, отже, напоумив, аби ти завадила мені знайти Діоніса, розділила з Енлілем прокляття, призначене для іншого, і зруйнувала задум, заради якого я здолала довгий, незмірно довгий шлях.
— Мушу заперечити, пані Іґґдрасіль, — блискавично втрутився Енліль. — Ми поважаємо всі ваші рішення на благо гармонії світів і нізащо не втрутилися б на шкоду, бо…
— Як правильно ти говориш, кандидате в Тріаду. Надто правильно, тож вірити у твою щирість не хочеться. Савітрі, студентко, ходіть-но сюди, — Сансара поманила Рен пальцем, і та відчула, як її ноги рухаються проти волі. — З Енлілем я вже поспілкувалася вдосталь, аж нудьга накотилася від його солодких слів, тож тепер хочу поговорити з тобою. Видається, що ти будеш цікавішою співрозмовницею. А ти, кандидате в Тріаду, відпочинь! — Колесо Долі навідріз змахнула рукою, і хлопець упав на підлогу. — Тепер говори, — Сансара підвелася з дивана, і мигдалевидні очі примружилися. — Я хочу почути те, що переконає мене залишити вам життя. Думай, бо життя — цінна ставка.
— Навіщо це? — вихопилось у Рен.
Права брова Сансари ледь піднялася:
— Навіщо залишати вам життя, Савітрі, студентко?
— Ні, пані Іґґдрасіль, — дівчина машинально вклонилася. — Навіщо вам убивати нас? І — навіщо вам Амон Діоніс?
Колесо Долі усміхнулася:
— Що ж, ти справді цікавіша од цього кандидата в Тріаду. І бодай трохи щира. Я, Савітрі, верховний закон. Я відповідь на всі «навіщо». Ви порушили мої плани, тож я маю повне право позбутися вас. Та найбільша біда в тому, що мене долає нудьга. Ти не уявляєш, як я живу, Савітрі, не уявляєш і ніколи не зможеш осягнути, як це — коли нудьга в’їдається в тебе, мов іржа в старовинну прикрасу, яка досі чарівна, але вже вкрита шарами століть. Тож ніщо у світі — у всіх світах — не чіпляє душу, і ніщо не може прогнати смуток… Оця іржа і моє божевілля тримають так міцно, що я хапаюсь за кожну можливість розважитися. Така правда, Савітрі. Ви, боги, приходите, мов іскри, палаєте, згасаєте — і щоразу, коли приходите заново, то ви вже інші, вже нові. У вас є шанс та змога змінюватися, а в нас — нема. Тож не питай навіщо, Савітрі… Що ж до Діоніса, то він узяв те, що йому не належить. І його чекає смерть, набагато гірша за вашу.
Рен зціпила зуби. Отож їх збираються вбити, бо стародавній Сансарі Іґґдрасіль нудно живеться. І простота, з якою велика і могутня Колесо Долі розповіла про це, запевнила дівчину, що, вбиваючи її, ця істота відчуватиме щонайбільше проблиск у своїй вселенській нудьзі.
— А можливо, я повернуся до Академії та знищу заразом її. У мене потребуватиме певного часу те коло, яке я мушу пройти, щоб навідатися до вас удруге. Утім, завдання завиграшки виконає хто-будь із моїх братів і сестер, кожен із яких іде своїм шляхом. Або зробимо так: із вашого випуску виживе лише хтось один, — Сансара сплеснула в долоні, наче зробила неймовірне відкриття. — А може, краще нацькувати студентів одне на одного, доки вони не переб’ють самі себе в нападах божевілля? Божевілля — воно таке… Підкрадається, знищує навіть найсильніші душі. Ніхто не застрахований, ніхто не вбережений. Що думаєш, Савітрі, студентко?
— Академія — безцінна, — видихнула Рен, пригадуючи все те, що вона читала — скільки разів Стовпи вже скошували її під корінь.
— Неправильна відповідь. Та направду одна тоненька ниточка стримує мене — без нових світів стане ще нудніше! А нидіти й чекати на відродження Академії, о ні-і… До слова, студентко, ти вже мала б корчитись від болю, — на обличчі Сансари майнув інтерес. — Я щойно наслала на тебе дрібненький приступ і не бачу жодної реакції. Що це? Нова методика навчання? Унікальна навичка? Неймовірна стійкість? Чому ти не лежиш у мене в ногах і не прохаєш помилування?
Рен сторопіла. Вона відчувала слабке поколювання і тремтіння в колінах, але списувала це на страх. Утім, відповідь дзеленькнула у волоссі: шпилька, два розкішні срібні крила, подаровані Енлілем.
— Мене захищає прикраса, — зізналась дівчина, згадуючи, що Сансара дуже погано реагує на брехню.
— Непроста студентка Савітрі, — Колесо Долі облизала тонкі губи, підійшла до неї впритул і потяглась по шпильку, проте на півдорозі опустила руку. — То й нехай. Так навіть цікавіше. Отже, у мене є пропозиція, студентко. Розваж мене. Зроби щось, якщо ти вже така непроста… Зроби те, чого не робив ніхто! Якщо зможеш здивувати — можливо, я відпущу вас із кандидатом у Тріаду та вирушу далі на пошуки Діоніса. Якщо не зможеш — я вб’ю вас, аби в Академії пам’ятали про мій візит і поважали ім’я великої і милостивої, як і в давні часи. Згода?
Рен глибоко вдихнула і заплющила очі. Особа, котра стояла навпроти, з вигляду була всього лише зграбною жінкою в дорогому одязі. Проте від неї струменіла енергія, якій під силу змести
