Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ні. Та я знайду шлях владнати все, — хлопець зі звичним оптимізмом окинув поле поглядом і усміхнувся. — О, здається, там є дорога вперед!

Їхня з Ніктою квартира мала трохи незвичний вигляд: на вікнах висіли нові штори, синього відтінку, а коробки богині ночі нарешті зникли і не займали половину кімнати. З чого це подруга вирішила навести лад, Рен не знала, адже зазвичай у Ніктиних речах цілковито виражалась її справжня сутність — Хаос. Подруги, попри ранню пору, вдома не було, проте невгамовна дівчина цілком могла вештатися десь усю ніч.

Дивно, але снігу надворі теж не було й сліду. Здавалося, що весна в розпалі. Дівчина підрахувала, що вони з Енлілем провели у Сансари лише кілька годин, проте судячи з того, що повернулися вони вранці, то пробули там усю ніч.

Нап’явши чорну блузку, светр і джинси, Рен узялася перев’язувати на шиї кулон зі СВІТом і поспішила до Академії, певна того, що сьогодні їй доведеться дуж-же багато всього розповідати та пояснювати. А поза тим, коли вона відкривала долоню і бачила на ній тонкі ранки-півмісяці від Закових нігтів, то всередині ворушилося гаряче передчуття нової зустрічі. Тепер — Рен запевняла себе — все станеться.

Адже, врешті, все вже сталося, залишилося оправити це в слова.

Коли Рен поклала руку на Браму і назвала своє ім’я, та не удостоїла її жодного іронічного вислову й урочисто оголосила:

— Ви погляньте, богиня Савітрі повернулася!

Дівчина ступила крок уперед — легке поколювання в усьому тілі пробігло згори донизу — і опинилася по той бік Брами. Перед очима постала вельми несподівана картина: на алеї перед головним корпусом стовбичило зо два десятки студентів, і всі вони — хто з радістю, хто насторожено — вирячалися на Браму. Точніше, то Рен спершу так вирішила, а тоді зрозуміла, що дивилися всі на неї. Але, як на зло, її очі вихопили найперше яскраво-руде волосся Закса Нортона, яке несподівано спускалося вже до плечей.

— Вас давно не було, — голос директорки пролунав тепліше, ніж завжди.

Аматерасу гордо випливла з натовпу студентів. Рукави сукні палали червоним, поважний спокій розливався довкола, нічим не нагадуючи про страх та приниження, які пережила директорка вчора, під час візиту великої і милостивої. Проте раптом у повітрі щось продзвеніло — і обличчям Аматерасу тут же майнуло хвилювання.

— Прокляття, чергові! Ромі, Діонісе! Аномалія за тренувальним корпусом, а ви чого досі тут? — директорка зиркнула вбік.

Рен простежила за її поглядом — там стояли Нікта й Амон! Амон справжнісінький, трясця, Діоніс!

Нікта помахала Рен, а тоді ляснула хлопця по спині й за рукав потягла за собою.

Дівчина безмовно провела друзів поглядом. І це та Нікта, яка нещодавно уникала будь-якої розмови з Амоном! Що ж до Діоніса, то його Рен планувала закатрупити голіруч.

— Гарний вигляд маєте, Савітрі! — Аматерасу тим часом підійшла ближче. Студенти за її спиною не розходились.

— Дякую. Я принесла вам шпильку, — згадала Рен і видобула з кишені золоту прикрасу директорки, яку відібрала в Сансари.

Темні очі директорки розширилися.

— Ви завжди дивуєте мене.

Рен мовчки повернула шпильку, й Аматерасу завченим рухом заколола її у свою складну зачіску. На обличчі директорки застигла блаженна усмішка, ніби їй повернули не просто прикрасу, а частинку душі. Та за мить Аматерасу повернулася до реальності і змахнула руками:

— Студенти, збіговисько завершене! Усі на заняття! Усі, Нортоне, це й вас стосується! А тепер, Савітрі, ходімо зі мною. Енліль уже прийшов, він чекає в моєму кабінеті. Саме час розповісти, що сталося за два місяці, поки вас не було…

449 рік 8 кроку Колеса Досі

Сонце лежало на його кучерях яскравими полисками, і вона вирішила, що найперше привабило саме це. Через сотні й тисячі років, коли все довкола стає однаковим і сотні сонць зблискують на сотні кучерявих голів, це втрачає сенс. Проте сьогодні вона зупинилася навпроти, з іншого боку дороги, відчуваючи тепло землі, котре просочувалося до її босих ніг. Просто тепло землі. Просто неширока дорога, котра прорізала виноградники і тікала далеко-далеко вперед. Сонце лежало на обрії, важке й червонувате, наче наповнене кров’ю і вогнем по вінця. Він відчув погляд — озирнувся через плече. Очі його сміялись, як зазвичай сміються очі молодих і самовпевнених людей.

— Хочеш скуштувати винограду, красуне?

Оце нахабство. Вона повернулася до нього повільно і зміряла поглядом. Смаглявий. Високий. Усміхнений. У руках у нього сочилися ароматом важкі грона. Вона знала смак усіх сортів винограду. І все ж, заради примхи, ступила вперед, простягаючи руку вимогливо.

— Що, навіть не подякуєш? — він нахилився вперед до неї, такий упевнений у своїй привабливості, такий грайливий. Дитя та й годі.

З вигляду — ще не перетнув межі тутешнього повноліття.

Вона обережно всміхнулась у відповідь.

— О так, дякую.

— Красуне, а скажи-но мені своє ім’я!

Як це все передбачувано!

— Сансара.

— Санса-ара, — протягнув він, мружачись. — Краса яка. Це ім’я м’яке і водночас владне, наповнене сонцем і небом…

Нудьга. Передбачувано. Банально.

— А ти? Хто ти сам? Чим подивуєш мене?

Сонце лежало на його кучерях яскравими полисками, і їй хотілось чогось незвичайного.

— Щоб ти знала, чарівна Сансаро, я — майстер дивувати! — він розкинув руки, наче хотів обійняти весь світ. — Це все — моє! Найкраще вино. Найглибший смак. Від обрію до обрію — не знайдеш нічого ліпшого від напою Діонісів.

Причулось. Напевне, що причулось. Вона схилила голову набік, і Колесо почало обертатись.

— А хто ти сам, майстре дивувати?

— То кажу ж: я власник цього всього, принцесо. Я — Теренс Діоніс.

Він