Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

Отож уже не мало значення, гарний чи поганий дали мені екіпаж. Тепер він був зразковий, і я не проміняла б його на жоден іншій. Єдино шкодувала, що з нами немає Валька. Він надійно засів у системі Хейни і став там великою шишкою — головним інженером-математиком бази. Мені його дуже бракувало…

Після вигнання старшого лейтенанта Арсена я задала Михайловському профілактичного прочухана й відправила його до піхотинців, які саме були в спортзалі, проводячи під керівництвом сержанта свої нескінченні стройові навчання. Коли Станіслав вийшов, Олег, залишившись зі мною сам на сам, доповів, що всі бортові системи функціонують, політ проходить нормально — словом, все о’кей. А закінчив стандартним: „Другий пілот вахту здав.“

— Капітан вахту прийняв, — так само стандартно відповіла я й додала: — Можете залишитися, другий пілоте.

Олег усміхнувся.

— Я відразу це зрозумів, щойно ти напосілася на Арсена й Михайловського. Зголодніла?

— Еге ж.

— І я.

Ми обійнялися й міцно поцілувалися. Потім довго стояли посеред рубки, не розмикаючи обіймів, і дивилися на мерехтливий гіперпростір за передньою оглядовою стіною.

— Ех, бачив би нас Дюбарі! — нарешті сказала я.

— Перша сотня, — миттю озвався Олег.

— Що?

— Ти кажеш це вже всоте. Я рахував. Вітаю з ювілеєм.

Я потерлася щокою об його плече.

— Але ж це правда. Лишень уяви, що б він сказав.

— Уявляю. „Ну ж бо, молоді люди, майте совість. Милуйтеся собі у вільний час, це не заборонено статутом, але на робочих місцях будьте стриманіші. А втім, я нічого не бачив“. От і все.

Олег був цілковито щасливий. У нього була я, ми були разом, а більше він нічого не хотів. Після битви за Новоросію цар Павло, обурений пониженням свого найкращого друга у званні й посаді, хотів особисто виправити цю кричущу несправедливість. Проте Олег відрадив його від сварки з Ворушинським, а натомість попросив про іншу послугу. У результаті, коли я повернулася до Управління Спеціальних Операцій, туди ж перевели й Олега, причому залишили моїм другим пілотом. Мені закралася велика підозра, що й крейсер не відібрали знову ж таки з Павлової протекції.

Вивільнившись з Олегових обіймів, я сіла в капітанське крісло, швидко пробігла очима покази приладів і запитала:

— До речі, ти голодний?

— Я ж сказав, що так. І один поцілунок мене не наситив. — Олег хитро примружився. — Знаєш, ми ще жодного разу не кохалися в рубці. Може, спробуємо?

Я похитала головою.

— Спокуслива пропозиція, але треба знати міру. До того ж у каюті зручніше. А питала я про інше. Хочеш перекусити?

— Не заперечуватиму.

Я зв’язалася з камбузом і, за своїм звичаєм, спочатку ввімкнула лише режим прийому. От такий я підлий командир — обожнюю перевіряти, чим займаються мої підлеглі на своїх постах. А нещодавно піймала кока, коли він годував нашого корабельного кота Фріца чорною ікрою — і не синтетичною, а натуральною осетровою.

Цього разу кока з котом на камбузі не виявилося, зате там були мій батько і Саті, яка виготовляла з тонко нарізаних скибочок сиру, шинки, овочів і всілякої зелені якусь закуску. Я не відразу перервала зв’язок, а трохи затрималася, щоб зайвий раз помилуватися королевою. Вона була такою красивою, що навіть очам ставало боляче. І при цьому її врода була зовсім не рафінована, не така лялькова, як в Естер, а дуже м’яка, жива, лагідна…

Коли я вже збиралася відключитися, Саті раптом озвалася:

— А я недавно бачила її разом із Рітою. Ми трохи поговорили, і мені здалося, що вона щаслива.

Батько спохмурнів.

— Це ненормально. Так не має бути.

— І все ж трапляється. Почуття непідвладні розумові, вони підпорядковуються своїй власній лоґіці.

— Незважаючи на почуття інших, — похмуро зазначив батько.

— Атож, — підтвердила Саті. — Любов еґоїстична, що б там не казали письменники й поети.

— Біс би його вхопив! — обурено промимрила я. — Та як він міг!..

— А в чому річ? — поцікавився Олег. Вражений тим, що королева власноруч готує їжу, він не надто вникав у суть розмови.

— Мій татусь жалівся їй на Анн-Марі, — пояснила я ображено.

— Ти, здається, злишся?

— Ще б пак! Він має жалітися винятково мені. Я його втішниця.

Тим часом Саті вела далі:

— Я дуже добре її розумію. Адже сама опинилася в такій ситуації. Мені вже двадцять вісім, а я досі неодружена. Хочете знати чому?

— Ну… — зам’явся батько. — Якщо ви хочете поділитися…

— На Магаварші я мала нареченого, дуже гідного молодого чоловіка. Як я потім дізналася, він був одним із найближчих соратників батька. Я думала, що кохаю його. Була впевнена, що кохаю, але… потім зрозуміла, що це не так. Майже вісім років тому, після звільнення нашої планети, коли ми з батьком прибули на Землю, я зустріла там одну людину. Він був героєм, хоча навряд чи це стало для мене вирішальним, тоді героїв було хоч греблю гати. Просто він чимось приворожив мене. Досі не знаю чим — приворожив і все, кохання непідвладне жодній лоґіці. Відтоді, як я побачила його, решта чоловіків перестали для мене існувати.

Вона схвильовано замовкла, на її щоках палахкотів густий рум’янець. Батько теж мовчав, а його обличчя поступово набувало виразу здивованого розуміння.

— На мою біду, — продовжила Саті, — цей чоловік любив дванадцятирічну дівчинку. Так любив, що заради неї одружився з її матір’ю. А я залишилася ні з чим. Щоправда, згодом він розлучився з дружиною, але всі ці три роки я не знала, як до нього підступитися. Він же вперто не звертав на мене уваги. Зрештою я зрозуміла, що мушу сама йому все сказати, бо інакше нічого не буде. І ось… — вона перевела подих, — таки сказала.

У батька був такий