Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

сил? Серед них він назвав Партію репресіоналів, розпущену військовими ще в 2079 році, Об’єднання «слизовиків», комуно-анархістів, Союз поміщиків, Лігу рестлерів імені Єфім’єва, Асоціацію жлохів, Спілку биндюжників півдня, СРУН — Союз руського народу та інші впливові, хоч і нелегальні організації. Схвально відгукнувся про очолювану Леді Палій організацію «Матері проти насильства», яка об’єднала кілька тисяч жінок — матерів, дружин, дочок чоловіків, репресованих режимом Гайдука, і проводить тепер дуже корисну роботу — складає списки тих, кого треба знищити в першу чергу. Номер один у цих списках — генерал Гайдук.

Дзагоєв-Черняєв також розповів ураженим змовникам про великі суми грошей, переправлених Омаром і Крейдою в Україну-Русь і призначених на сплату замаховцям, на закупівлю зброї, агітацію та організацію народних маніфестацій на підтримку нового режиму і приєднання до ісламу. Стригун подумав — а де ж ті гроші, яких ніколи не бачив і про які не чув? Куди вкладені? В маєтки Палія в Мексиці? Чи купівлю ним пакету акцій «Чорнобиль-30»?

На завершення своєї директивної промови Дзагоєв-Черняєв запропонував (тобто наказав) негайно оприлюднити лист 148-ми видатних діячів до Омара — з усіма прізвищами і адресами — з тим, щоб народний гнів стихійно покарав авторів документа (відповідна організаційна робота вже ведеться) у вигляді кривавого погрому. Це дасть бажаний пропагандистський ефект, викликавши співчуття суспільства до новомучеників, а отже, й ісламу, дасть змогу підписантам якомога швидше потрапити до раю, а силам «Глобального джихаду» дасть можливість провести гуманітарне втручання в справи України-Руси, встановити в державі необхідний спокій.

Після виступу «полковника» в бункері запала напружена тиша: кожен зі змовників думав про свою долю і долю своїх сімей у разі поразки (за це відповідав Мозок-1), одночасно плекаючи райдужні ілюзії злету на вершини влади в разі перемоги (тут потужно працював Мозок-2).

Стригун згадав бар «Євбаз» — переможні плакати і марші вермахту, постаті офіцерів СС та поліцаїв, від яких і сліду не залишилось. Час тиранів, які керували світом і знищували мільйони людей, десь зник. Цей час зірвався зі своєї траєкторії, накресленої тиранами, він припинив рухатися, він розвіявся, як попіл на вітрі, залишивши по собі кілька сумних пісень про дівчат, які чекають під ліхтарем своїх наречених-мерців.

Тепер про той час тиранів нагадують хіба що такі мерзенні декоративні кнайпи, як бари «Євбаз» та «Партизанська землянка», брехливі, як спогади ветеранів про війну. Кожна війна залишає по собі такі фальшиві бари з сумними піснями. Невже від нас — після перевороту, війни і крові — залишиться ще один смердючий бар «Немезида», в якому навіть не подадуть ні алкоголю, ні свинячих сосисок, а звучатимуть одноманітно-тягучі наспіви мулли і пануватиме вакуум, порожнеча, зупинка і остаточне зникнення часу?

Але тільки ця страшна порожнеча, цей поворот часу в неіснуючу реальність, цей крок у нікуди, де попереду — шибениці, гільйотини і розстрільні ескадрони, — тільки таке розгортання подій дає Стригуну надію — стати, нарешті, самим собою, виконати своє справжнє призначення, піднятися над Гайдуком, Палієм, Крейдою та іншими пігмеями-самозванцями, які забрали в нього найдорожче: право на владу, яка має належати йому. Ту владу, яку дасть йому абсолютна зброя — смертельний комп’ютерний вірус типу «Сарана», код якого відомий лише йому, Стригуну.

Уявив, як повертається з цього промерзлого бункера в київську спеку, як пробивається на прийом до Гайдука з надзвичайним повідомленням вищої державної ваги і як здає йому всю цю зграю змовників на чолі з Палієм — і як нагороджує його Гайдук і милостиво дозволяє бути свідком під час страти заколотників.

І одразу відкинув цю згубну ідею, бо Гайдук набагато небезпечніший за Палія, а значить — треба будь-що ліквідувати Координатора та його режим. Це єдиний шанс для Стригуна залишитися в живих і перемогти.

Руки, що їх тримав перед собою на столі, затремтіли незупинно, наче під час приступу паркінсонізму, але мозок працював потужно і безпомилково. Це був Мозок-2.

75

У суботу, 10 червня, Гайдук вирішив разом зі Святиком поїхати на два дні на Рогульку: давно обіцяв синові навчити плавати. На березі озера був побудований невеличкий двокімнатний дерев’яний будинок: в одній із кімнат можна було поспати й пообідати, в другій зберігався різний мотлох — велосипеди і самокати Святика, вудочки, ключки для гольфа, м’ячі різних розмірів і кольорів, надувний човен, валялося старе взуття та запилюжені мішки зі Святиковими іграшками.

Стояв один із тих літніх київських днів русалчиного тижня, який своїм сонячним, просіяним крізь сосни світлом, теплом, що сповнювало навіть затінені куточки лісу, блиском води, білим цвітінням латаття й запахом суниць у траві, здавалося, обіцяв безсмертя кожному, хто жив ілюзіями Мозку-2. Мозок-1 кликав у такий день на рибалку, полювання, на небезпечні пригоди й не гарантував безсмертя, але міг подарувати найвище почуття, гідне справжньої людини — почуття перемоги.

Вони увійшли у воду — Гайдук обережно, відчуваючи її холодний джерельний опір, бо вперше в цьому році був на озері, а Святик, розігнавшись здалеку, від самого будиночка, плюхнувся, здійнявши сяючий на сонці фонтан бризок, ховаючись від яких, батько змушений був пірнути й зіткнутися під водою з сином, який, заплющивши очі, безтурботно плив йому назустріч. На другий захід до води Святик надягнув маленькі сині окуляри для плавби, а Гайдук підтримував знизу його біле тільце й кричав, щоб працював ногами, але Святик ще не тримався впевнено на воді й, пропливши метрів зо два, хапався за батькову шию: той притискав до себе найдорожче — слизьке тіло дитини, й знову кидав його до води, навчаючи плавати брасом. Потомившись, вони лежали на гарячому піску, потім грали в квача і знову стрибали в озеро.

Перекусили прямо на березі (Гайдук ламав ще теплу французьку багету руками, даючи м’які кавалки Святику — розуміючи, що так не можна робити, непедагогічно, що його засудила б Віра Іванівна, але відчуваючи від цього дикунського шматування їжі радість). Святик запивав булку теплим какао з термоса. Потім вони почали надувати чотиримісний гумовий човен десантників спеціальним насосом, що працював від акумулятора. Зачаровано дивилися, як темно-сіра ганчірка, розпластана на піску, починала оживати, ворушитися,