Таємничий острів - Жюль Верн

Полічивши тих, хто стояв на палубі, інженер спершу подумав, що Пенкрофові не пощастило знайти бідолаху з острова Табор або ж принаймні той нещасний відмовився змінити одну в’язницю на іншу й залишився на своєму острові.

І справді, на палубі «Бонадвентура» стояли тільки Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт.

Коли суденце пристало, інженер і Наб уже чекали його не березі, й не встигли мандрівники зіскочити на пісок, як Сайрес Сміт крикнув:

— Ми дуже турбувалися за вас, друзі! З вами не сталося біди?

— Ні, — відповів Гедеон Спілет. — Навпаки, все чудово! Зараз ми все розкажемо.

— Проте, — не вгавав інженер, — вам не пощастило нікого знайти, інакше на палубі було б четверо.

— Вибачайте, пане Сайресе, — відповів моряк, — нас четверо!

— Ви знайшли того бідолаху, що зазнав корабельної аварії?

— Авжеж.

— І привезли його?

— Так, привезли!

— Живого?

— Звісно!

— Де ж він? Хто він такий?

— Це людина, — відповів журналіст. — Чи то пак — колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!

І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську подобу.

— Тепер я й сам не знаю, — додав наостанок Пенкроф, — чи варто було везти його на наш острів…

— Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! — жваво відповів інженер.

— Але цей нещасний сплив з розуму!

— Може, й так, — відповів Сайрес Сміт. — Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших… Горе тому хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.

— Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? — запитав Герберт.

— Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, — відповів інженер, — і єдина людина, що могла її написати, — той, хто зазнав корабельної катастрофи.

— Звичайно, тільки в тому разі, — додав Гедеон Спілет, — якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.

— Це неможливо, дорогий Спілете.

— Чому? — запитав журналіст.

— Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.

І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.

— Ти маєш слушність, Герберте, — сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. — Цього бідолаху можна вилікувати — він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!

Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб — приголомшено, вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилину спробував вирватись і втекти.

Але Сайрес Сміт ступив два кроки і, владним жестом поклавши руку йому на плече, подивився на дикуна безмежно добрими очима. Й тієї ж миті бідолаха, ніби скоряючись незбагненній магнетичній силі, затих, опустив очі, понурив голову і припинив будь-який опір.

— Нещасний, усіма покинутий сиротина! — прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за полоненим. Судячи з виду, в цій жалюгідній істоті не лишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само, як перед тим і журналіста, вразив якийсь майже невловний спалах думки в його очах.

Колоністи вирішили, що покинутий, чи то пак, невідомий — саме так вони стали віднині називати його — житиме в одній із кімнат Гранітного палацу, звідки, до речі, він не міг утекти. Заходячи в нове житло, полонений не опирався, і в колоністів острова Лінкольна з’явилася надія, що, оточивши його турботою, вони з часом матимуть ще одного товариша.

Під час сніданку, що його нашвидкуруч приготував негр, бо журналіст, Герберт і Пенкроф ледь не вмирали з голоду, Сайрес Сміт попросив їх детально розповісти про все, що з ними сталося під час подорожі. Він погодився з приятелями, що невідомий — напевне англієць чи американець: назва «Британія» говорила сама за себе; до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що попри його кошлату бороду і кучму закустраного волосся на голові, розпізнав у незнайомця риси, характерні для англосакса.

— До речі, — сказав Гедеон Спілет, звертаючись до Герберта, — ти не розповів, як зустрівся з дикуном; нам відомо тільки те, що він тебе задушив би, якби ми вчасно не наспіли!

— Слово честі, — відказав Герберт, — мені важко навіть розповісти, що сталося. Пригадую, я збирав насіння рослин, коли почув, як щось гупнуло з високого дерева. Ледве я встиг озирнутися, як отой нещасний, — а він, мабуть, зачаївся був серед гілок дерева, — наче пантера, стрибнув на мене, і коли б не пан Спілет і Пенкроф…

— Хлопчику мій, — схвильовано урвав його Сайрес Сміт, — ти зазнав страшної небезпеки, але, якби цього не сталося, той бідолаха, може, й не виказав би своєї присутності і в нас не з’явився б новий товариш.

— То ви, Сайресе, сподіваєтеся зробити з нього людину? — запитав журналіст.

— Саме так, — відповів інженер.

Після сніданку Сайрес Сміт і його друзі вийшли з дому й вирушили на берег. Вони взялися розвантажувати «Бонадвентур», і Сайрес Сміт, перевірявши зброю, інструменти й реманент, не виявив нічого, що дало б змогу визначити особу незнайомця.

Привезених з острова свиней зустріли радо, як дуже корисних для острова Лінкольн тварин, і відвели в хлів, де вони мали легко прижитися, незабаром звикнувши до нових умов.

Чудовий прийом зустріли і обидва барильця з порохом та дробом, а також коробочка з капсулями. Тепер колоністи навіть надумали влаштувати невеличкий пороховий погріб за межами Гранітного палацу або у верхній печері, де був би не страшний ніякий вибух. До того ж вирішили й далі при потребі використовувати піроксилін; уже випробувана вибухівка давала чудові наслідки, і не було підстав замінювати її порохом.

Коли «Бонадвентур» розвантажили, Пенкроф сказав:

— Пане Сайресе, гадаю, наш бот варто б тримати в надійнішому місці.

— Ви вважаєте, що біля гирла річки Вдячності погана стоянка? — запитав Сайрес Сміт.

— Так, пане Сміте, — відповів моряк. — Через відпливи бот половину часу лежить на піску, а це недобре. Чи бачите, «Бонадвентур» виявився чудовим судном; він прекрасно показав себе у шторм, який безжально шарпав його на зворотному шляху.

— А чи не можна тримати його посеред річки?

— Звісно, пане