Північне сяйво - Філіп Пулман

головами, ведмідь вигукнув наказ, і вміст чаші знову полетів у небо.

Цього разу сірка потрапила під оболонку аеростата. Всередині у нього містився контейнер з киснем, зроблений з просотаної олією тканини, яка могла протистояти незначним ушкодженням, але вага розпеченого мінералу була надто великою для неї. Тканина затріщала, і сірка змішалася з киснем у страшному вибуху полум'я.

Одразу ж тканина стала прозорою, і стало видно весь кістяк цепеліна, який був темним серед пекельних жовтогарячих, червоних та жовтих кольорів. Він залишався у повітрі, здавалося, неймовірно довго, а потім почав повільно спускатися на землю. Маленькі, чорні на тлі снігу постаті розбігалися навсібіч, і відьми спустилися, щоб допомогти їм вибратися з полум'я. За мить після того, як цепелін ударився об землю, він обернувся на купускрученого металу, завіси диму та сполохи вогню.

Але солдати, які були на борту, та інші (хоч Ліра була надто далеко, щоб упізнати серед них пані Кольтер: вона знала, що жінка була там) не марнували часу. За допомогою відьом вони витягли ручний кулемет, встановили його та почали стріляти із землі.

— Уперед! — наказав Йорик. — Вони протримаються досить довго.

Він проричав, і група ведмедів відділилася від інших, щоб атакувати правий фланг татар. Ліра відчувала його бажання залишитися з ними, але все її єство кричало: «Уперед! Уперед!» — а уява малювала Роджера та лорда Ізраеля. Йорик Бернісон знав це і повернув до гори, геть від поля бою, залишаючи ведмедів стримувати натиск татар.

Вони дерлися нагору. Ліра напружувала зір, але навіть очі Пантелеймона-сови не бачили жодного руху на схилі гори, якою вони лізли. Однак слід саней лорда Ізраеля був чітким, і Йорик швидко йшов по ньому, фонтанами роз-

кидаючи сніг поза собою. Що б тепер не сталося позаду, зараз це було лише позаду. Ліра викинула це з голови. їй здавалося, що для неї не існує цілого світу — такою напруженою та цілеспрямованою вона була, так високо вони дерлися, таким дивним та надприродним було світло, у якому вони купалися.

— Йорику, — сказала вона, — ти знайдеш Лі Скоресбі?

— Живим чи мертвим, я знайду його.

— І якщо ти побачиш Серафіну Пеккала…

— Я розповім їй, що ти зробила.

— Дякую, Йорику, — сказала Ліра.

Деякий час вони не розмовляли. Ліра відчувала, що увійшла в якийсь транс, стан між сном та реальним життям, стан свідомого сновидіння, у якому вона бачила, що ведмеді несуть її в місто серед зірок.

Вона збиралася щось сказати про це Йорику, але в цей час він уповільнив ходу і зупинився.

— Сліди ведуть далі, — сказав Йорик Бернісон, — але я не можу.

Ліра сплигнула з його спини і стала поряд із ним. Вони стояли на краю глибокої ущелини. Було важко сказати, це тріщина льодовика чи скелі, але це було не суттєво, тому що вона йшла просто у бездонну темряву.

А сліди саней лорда Ізраеля доходили до краю… і продовжувалися, вони вели крізь міст із снігу.

Міст, без сумніву, відчув вагу саней, тому що сліди йшли понад самим краєм ущелини і занурювалися десь на фут у сніг. Він міг би витримати вагу дитини, але, звичайно, він не втримав би ведмедя в обладунках.

Сліди ж лорда Ізраеля вели далі мостом нагору. Якби вона схотіла продовжувати йти, то мусила зробити це сама.

Ліра повернулася до Йорика Бернісона.

— Я повинна перейти на той бік, — сказала вона. — Дякую тобі за все, що ти зробив. Я не знаю, що станеться,

коли я дістанусь до нього. Мабуть, ми всі загинемо, наздожену я його, чи ні. Але якщо я повернусь, я віддячу тобі як слід, королю Йорику Бернісон.

Вона поклала руку йому на голову. Він дозволив їй це зробити і м'яко покивав.

— До побачення, Ліро Красномовна.

її серце калатало від любові. Дівчинка повернулася і стала на міст. Сніг затріщав під нею, а Пантелеймон звився вгору над мостом — оглянути його стан та підбадьорити Ліру, щоб вона продовжувала рухатися. Крок за кроком вона думала, чи швидко перебігти на інший бік, чи йти повільно, як вона і робила, та намагатися ступати якнайлегше. На півдорозі почувся сильний тріск снігу — великий шмат зірвався коло її ніг та упав у безодню, і міст осів ще на декілька дюймів над ущелиною.

Вона стояла не рухаючись. Пантелеймон скрадався у формі леопарда, готовий стрибнути та підхопити її.

Міст втримався. Вона зробила ще один крок, потім другий, а потім відчула, як щось осідає у неї під ногами, і з усієї сили стрибнула на інший бік. Вона впала на живіт, а за її спиною весь міст провалився в ущелину з м'яким шумом.

Пазурі Пантелеймона вп'ялися в її шубу та міцно тримали.

За мить вона розплющила очі та відповзла від краю. Вона підвелась і помахала рукою ведмедю, який спостерігав за нею. Йорик Бернісон став на задні лапи, бажаючи відповісти їй, а потім повернувся та швидко побіг униз, щоб допомогти своїм підданим у битві з пані Кольтер та солдатами з цепеліна.

Ліра залишилася сама.

23

Міст до зірок

Коли Йорика Бернісона вже не було видно, Ліра відчула страшну слабкість і машинально повернулася до Пантелеймона.

— О Пане, любий, я не можу йти далі! Я так боюся і так втомилася, весь цей шлях, боюсь до смерті! Краще це був би хтось інший, а не я, слово честі!

її деймон в образі кота уткнувся їй у шию, теплий та заспокійливий.

— Я просто не знаю, що нам робити, — проридала Ліра. — Це занадто для нас, Пане, ми не можемо…

Вона притиснула його до себе та розгойдувалася туди-сюди, не стримуючи ридань, які линули цими дикими снігами.

— Навіть якщо… якщо пані Кольтер перша дістанеться до Роджера, його не можна буде врятувати, тому що вона забере його назад у Больвангар чи ще гірше, і вони вб'ють мене, щоб помститися… чому вони роблять ці речі із дітьми, Пане? Вони всі так ненавидять дітей, що хочуть роздерти їх таким чином на частки? Чому вони це роблять?

Але в Пантелеймона не було відповіді — він лише міг обійняти її міцніше. Потроху, коли напад страху минув, вона знову прийшла до тями. Вона була Лірою, змерзлою та наляканою, але самою собою.

— Шкода… — сказала вона і зупинилася. Не було нічого такого, про що б вона, втративши, могла шкодувати. Останній глибокий тремтячий подих —