Північне сяйво - Філіп Пулман

— Так, дядьку Ізраель, — відповіла вона, гадаючи, що ще не час, щоб з'ясовувати їх справжні стосунки. — Я прийшла, щоб віддати вам алетіометр, який мені дав Ректор Джордана.

— Так, звичайно, — відповів він. — Хто це?

— Це — Роджер Парслоу, — мовила вона. — Він хлопчик з кухні Коледжу Джордана. Але…

— Як ти тут опинилася?

— Я щойно збиралася сказати, надворі — Йорик Бер-нісон, він привів нас сюди. Він ішов зі мною з самого Трольсанда, і ми одурили Йофура…

— Хто такий Йорик Бернісон?

— Ведмідь в обладунках. Він привів нас сюди.

— Торольде, — покликав лорд Ізраель, — приготуй гарячу ванну дітям та нагодуй їх. Потім їм треба буде поспати, їхній одяг брудний — знайди їм щось перевдягтися. Зроби це, поки я поговорю з ведмедем.

Ліра відчула, як все попливло у неї перед очима. Мабуть, це було від тепла, а може, від того, що вона відчула полегшення. Вона побачила, як слуга вклонився та вийшов з передпокою, а лорд Ізраель пройшов у коридор і зачинив за собою двері. Вона майже впала у крісло.

Здалося, вже за мить Торольд звернувся до неї.

— Ідіть за мною, міс, — були його слова.

Вона змусила себе підвестися, і вони з Роджером пройшли до теплої ванної кімнати, де на гарячих батареях висіли пухнасті рушники і в гасовому світлі парувала ванна.

— Ти перший, — сказала Ліра. — Я почекаю у кімнаті, а потім ми поговоримо.

Отож Роджер, здригаючись та зітхаючи від гарячої води, заліз та викупався. Вони багато разів плавали голяка, граючи в Айзисі чи у Червелі з іншими дітьми, але це було інше.

— Я боюсь твого дядька, — сказав Роджер крізь відчинені двері. — Я маю на увазі твого батька.

— Краще називай його моїм дядьком. Іноді я також його боюсь.

— Коли ми увійшли, він мене не побачив. Він дивився лише на тебе. І він був нажаханий, доки не побачив мене. Потім він одразу ж заспокоївся.

— Він був просто шокований, — сказала Ліра. — Будь-хто здивувався б, побачивши того, на кого не чекав. Востаннє він бачив мене після випадку у вітальні. Звісно, це був для нього шок.

— Ні, — сказав Роджер, — тут є щось більше. Він дивився на мене, як вовк, та щось міркував.

— Ти це вигадав.

— Ні. Я його боюсь більше за пані Кольтер, це правда. Він почав плескатися, а Ліра дістала алетіометр.

— Хочеш, я запитаю про це читач символів? — сказала вона.

— Ну, я не знаю. Є речі, про які краще не знати. Все, що я почув з того часу, як в Оксфорд прийшли гобліни, все було погане. Не було нічого гарного, крім того, що відбудеться в наступні п'ять хвилин. Чудова ванна, пухнасті рушники. І коли я обітрусь, то сподіваюсь поїсти чогось смачненького, але що буде далі, я не знаю. Може, коли я поїм, в мене буде гарне ліжко, щоб поспати. Але Після цього — хто знає, Ліро. Ми тут бачили жахливі речі, правда? І що далі, то гірше. Отже, мені здається, краще не знати майбутнього. Краще жити теперішнім.

— Так, — втомлено погодилася Ліра. — інколи я теж так думаю.

Тому вона ще потримала алетіометр у руках, але для власного заспокоєння — вона не крутила стрілок і не помітила, як тремтіла найдовша з них. Пантелеймон мовчки спостерігав за цим.

Коли вони обоє викупались, поїли хліба з сиром та випили вина й гарячого чаю, слуга Торольд сказав:

— Хлопчикові краще піти спати. Я покажу йому, куди йти. Його світлість питають, чи не приєднаєтеся ви до нього в бібліотеці, міс Ліро.

Ліра знайшла лорда Ізраеля в кімнаті, великі вікна якої виходили на замерзле море далеко внизу. Там був камін з широкою полицею і гасові лампи прикручені так, що постаті людей у кімнаті трохи відбивалися у холодній, освітленій зірками панорамі завіконня. Лорд Ізраель відкинувся у великому кріслі поряд з вогнем і жестом вказав їй на стілець навпроти.

— Твій друг Йорик Бернісон відпочиває надворі, — сказав він. — Йому більше подобається холод.

— Він розповів вам про свій бій з Йофуром Рекнісоном?

— Без подробиць. Але я зрозумів, що тепер він король Свольбарда. Це правда?

— Звичайно, правда. Йорик ніколи не бреше.

— Він, здається, призначив себе твоїм охоронцем.

— Ні. Джон Фаа наказав йому доглядати мене, тому він це і робить. Він слухається наказів Джона Фаа.

— Як Джон Фаа причетний до цього?

— Я вам розповім, якщо ви мені дещо скажете, — відповіла вона. — Ви — мій батько, так?

— Так. Ну, то й що?

— Вам слід було сказати це мені раніше, ось що. Не можна приховувати такі речі від людей, тому що вони почуваються дурнями, коли з'ясовують правду, це жорстоко. Що б сталося, якби я знала, що я ваша дочка? Ви могли розповісти мені про це ще багато років тому. Ви могли

сказати мені і попросити тримати це в таємниці, і я б нікому не розповіла, якою б малою не була, я б зробила це, якби ви попросили мене. Я б так пишалася, що з мене б нічим цього не витягнули, якби ви попросили не розповідати цей секрет. Але ви цього не зробили. Ви дозволили взнати про це іншим людям, але ніколи не розповідали мені.

— Хто розказав тобі?

— Джон Фаа.

— Він розповів тобі про твою матір?

— Так.

— Тоді мені залишилося небагато додати. Не думаю, що хочу, аби мене допитувала та засуджувала зарозуміла дитина. Я хочу почути, що ти бачила та що робила дорогою сюди.

— Я принесла тобі клятий алетіометр, чи не так? — вибухнула Ліра. Вона ледь не плакала. — Я зберігала його всю дорогу з Джордана. Я ховала його, я дбала про нього, незважаючи на те, що відбувалося з нами. Я навчилася користуватися ним. Я несла його цим триклятим шляхом, тоді як могла відмовитися від нього та бути у безпеці, а ти навіть не дякуєш мені і не виказуєш, що радий мене бачити. Не знаю, навіщо я все це робила. Але я робила і продовжувала йти, навіть у смердючому палаці Йофура Рек-нісона з усіма ведмедями я продовжувала йти, зовсім сама, і я обдурила його і змусила битися з Йориком, я йшла сюди заради тебе… І коли ти побачив мене, ти ледве не знепритомнів, ніби я якась гидка річ, якути ніколи більше не хотів бачити. Ви — не людина, лорде Ізраель. Ви — не мій батько. Мій батько не поводився б так зі мною. Батьки люблять своїх дочок, чи не так? Ви не