Lux perpetua - Анджей Сапковський

— Не пізніше, ніж через п'ять днів, — сухо сказав пан Егберт де Кассель, — з'явишся у Копанці, кінний і озброєний. Зрозумів?

— Так точно.

* * *

— О-о-о, — сплеснула в долоні, побачивши його, Еленча зі Скалки. — Парсіфаль! На коні? Озброєний з ніг до голови? На війну їдеш, чи як?

— Атож, — він злегка надувся, — Маю наказ, тож мушу їхати. Вітчизна в небезпеці. Гусити, кажуть, знову напасти лаштуються.

Еленча глянула з-під повік, зітхнула. «Завжди зітхає, коли йдеться про гуситів, — згадав він. — Видно, не без причини. Подейкують, що дівчина від гуситів кривд зазнала. Пані Дзержка ніколи про це прямо не говорила, але щось тут таки має бути».

— Мені випала дорога через Скалку, — він випростався в сідлі, поправив вишуканий шаперон, — от я й надумав заглянути. Запитати про здоров'я пані Дзержки…

— Бог воздасть, — сказала Дзержка де Вірсінг. — Дякую тобі за турботу, юний пане Рахенау.

Вона переступила поріг з великим зусиллям, спираючись на костур, видно було, що кожен рух забирає в неї дуже багато сил. Пані Дзержка й досі, як він помітив, була нездатна розпрямити спину. «І так чудо, що вона вже встає з ложа, — подумав він, — як-не-як від нападу минуло всього два місяці». Скалку все ще відбудовували, крокви над новою стайнею поки що іще не були покриті дахом, тривали роботи над новими стодолами і сараями.

— Батько наказали вам переказати, пані, щоби ви не боялися, — Парсіфаль знову поправив шаперон. Його вдягнула в нього мати, а він ніяк не міг звикнути. — Вас захищає сусідський ландфрид, хай-но тільки хтось спробує вас зачепити, матиме справу з усім навколишнім лицарством.

— Красно дякую… — Дзержка випросталася, наскільки могла, примруживши очі від болю. — А ти у зброєносці їдеш? І в кого, якщо можна запитати?

— У шляхетного пана лицаря Егберта де Кассель.

— Пана на Копанці,- Дзержка знала у Шльонську майже всіх. — Це войовничий лицар, часом аж занадто. Родич Гакеборнів з Пшевоза.

«А таки так! — подумки зойкнув Парсіфаль. — Тоді ця моя служба зброєносцем — не що інше, як вступ до заручин».

— Пан де Кассель, — говорила далі Дзержка, — це ще й добрий знайомий нашого інквізитора, велебного Гжегожа Гейнче. Вони дружать між собою. Ти не знав про це? Ну, то тепер знаєш. А на чому це ти верхи, хлопче, вирушаєш на службу? На фризькому жеребці? Непоганий румак, непоганий… Але під в'юки. Сядеш на кращого.

— Пані… Мені не годиться…

— Ні слова. Я вам дечим завдячую, твоєму батькові й тобі.

Дозволь мені хоч коником віддячити.

* * *

Інквізитор Гжегож Гейнче пройшовся разом з Егбертом де Кассель перед загоном, міряючи кожного зі збройних уважним поглядом. Перед Парсіфалем він зупинив коня.

— Новачок, — представив де Кассель. — Юний Рахенау, син пана Трістрама з Букова.

— Я так і думав, — кивнув інквізитор. — Бо схожість вражаюча. А кінь, о, кінь пречудовий, видно, що кастильської крові. Зі скалецького табуна, можу побитися об заклад. Від Дзержки де Вірсінг, вдови Збилюта Лелівіта.

— Буків Рахенау, — пояснив де Кассель, — зі Скалкою по-сусід- ськи. Пан Трістрам її мосць Дзержку порятував, прийшов на виручку… Коли трапився той напад, знаєте…

— Знаю, — відрізав Гейнче, дивлячись Парсіфалеві просто в очі. — Дзержка вже аж двічі смерті уникнула… Ось і ти, хлопче, сидиш на коні від неї… Дивно доля повертається, дивно… Наказуй вирушати, Егберте.

— Слухаю, ваша велебносте.

* * *

«їдемо, як на війну, — подумав Парсіфаль. — По-воєнному вишикувані, в обладунках і при спорядженні, зі зброєю під рукою, під суворим воєнним командуванням, зі строгим статутом. Досить глянути на обличчя лицаря Егберта й інквізитора, на обличчя армігерів, на інквізиторських кнехтів, які налаштовують арбалети. Їдемо у бій. Учора вночі мені снилися кров і вогонь… Будемо битися як пити дати. І не десь на кордоні, а, мабуть, тут, у самому серці Шльонська, біля стшегомського гостинця, у напрямі Болькова, недалеко від села…»

— Село Хмельно, — показав Егберт де Кассель. — І корчма. Точнісінько так, як у доносі. Який твій наказ, Гжегожу?

— Оточити.

* * *

Піяв півень. Валували пси. Качки крякали, бабраючись у калабані. Співав дрізд, гуділи бджоли, дзижчали мухи над гноївкою, а сонечко світило, аж раділа душа. Селюк, що саме виходив з нужника, різко сахнувся, побачивши озброєних чоловіків, сховався за дверима з вирізаним сердечком. Баба в хустці на голові кинула граблі та чимдуж утекла, підбираючи спідницю, щоб та не плуталася між ногами. Дітвора з захватом витріщалася на зброю, одяг і спорядження армігерів та кнехтів з Копанця, котрі оточували будинки. Парсіфаль зайняв призначену йому позицію. Витер об плащ спітнілі руки, але марно, бо вони негайно спотіли знову.

— Урбане Горн! — голосно і дзвінко закричав інквізитор Гжегож Гейнче. — Виходь!

Жодної реакції. Парсіфаль ковтнув слину, обкрутив пояс, намацав руків'я меча.

— Урбане Горн! Корчма оточена! У тебе нема жодних шансів! Виходь з доброї волі!

— Хто кличе? — пролунало зсередини, з-за відхиленої віконниці.

— Гжегож Гейнче, папський інквізитор! І доблесний лицар Егберт де Кассель з Копанця!

Двері корчми рипнули, прочинилися. Кнехти підняли арбалети, де Кассель втихомирив їх жестом і коротким риком.

На порозі став чоловік, вбраний у короткий сірий плащ, запнутий блискучою пряжкою, в приталеному, обшитому срібною тасьмою вамсі і високих сап'янових чоботях. Голова чоловіка була покрита чорним атласним шапероном, ще більш вишуканим, ніж у Парсіфаля, з іще довшою і ще вибагливіше обмотаною ліріпіпою.

— Я Урбан Горн, — чоловік у сірому плащі роззирнувся. Очі в нього були проникливі, на губах — презирлива гримаса. — А де ж це панове Гейнче і де Кассель? Бо я тут навколо бачу тільки озброєних гемайнів з мармизами розбійників.

— Я Егберт де Кассель, — виступив уперед лицар. — А оточують вас мої люди, тож обійдіться без образ.

— І не будемо витрачати на них часу, — інквізитор став поруч. — Ти мене знаєш, Урбане Горн, знаєш, хто я. І прекрасно розумієш своє становище. Ти оточений, не вирвешся. Ми тебе дістанемо як не живого, то мертвого. Наша пропозиція така: уникнімо кровопролиття. Ми не варвари, а люди честі. Здайся добровільно.

Чоловік якийсь час мочав, кривлячи губи.

— Мої люди, — врешті-решт сказав він, — це шестеро чехів і четверо тутешніх, сілезців. Усі вони — найманці, пов'язані зі мною виключно грошовим контрактом і жодним іншим способом. Вони нічого не знають і жодного злочину під моєю командою не вчинили. Я вимагаю, щоб їх відпустили.

— Ти не можеш вимагати, Горне, — відрізав Гейнче. — Але я погоджуюся. Їх буде звільнено. Якщо тільки на котромусь із них не висить вирок за якісь давніші злочини.

— Слово