Lux perpetua - Анджей Сапковський
У 1298 році у франконському містечку Реттінген хтось начебто осквернив облатку. Зубожілий лицар Ріндфлейш мав у зв'язку з цим знак від Бога. «Святотатцями є жиди, — возвістив той знак, — бий, хто в Бога вірує». Віруючих знайшлося чимало, і невдовзі Ріндфлейш очолив зграю головорізів, з якими розпочав богоугодну справу. Після вирізаних до ноги єврейських громад у Ротенбурзі, Вюрцбурзі, Нордлінгені та Бамберзі надійшла черга Вейнгейма. Двадцятого вересня Ріндфлейш і його головорізи вдерлися в єврейську дільницю. Рабина Мевораха з сім'єю, всіх євреїв, єврейок та їхніх дітей загнали в синагогу і спалили в ній живцем — разом із синагогою. Усього сімдесят дев'ять чоловік. Небагато, якщо взяти до уваги, що загалом у Франконії та Швабії Ріндфлейш убив п'ять тисяч. Причому багатьох — у значно вигадливіший спосіб, аніж спалення.
З рештою родини, тією, котра в діаспорі, теж цілком класично: вихрещений прапрадід, Паоло Фонсека, був убитий в 1319 році у Франції під час повстання Пасторо, себто Пастушків. Пасторо, як правило, вбивали дворян, ченців і священиків, але за євреїв і вихрестів бралися з особливим ентузіазмом, часто їм самочинно допомагало місцеве населення. Добре знаючи, що Пасторо роблять з жінками і дітьми, ув'язнений у льоху в Верденіна-Гаронні прапрадід Паоло власними руками задушив прапрабабцю і двох дітей.
Прадід Іцхак Йоханон, який оселився в Ельзасі, втратив майже всю сім'ю в 1338 році, під час сумнозвісної різні — одної з багатьох, вчинених селянськими бандами, котрі називали себе «юденшлягерами»[113]. Котрусь із моїх бабусь, яку не було кому з милосердя задушити, юденшлягери усі разом — і неодноразово — зґвалтували. Тож не виключено, що відтоді я маю якусь там домішку християнської крові. Тебе це не тішить? Мене, уяви собі, теж ні.
Рікса замовкла. Рейневан кашлянув.
— Що було… потім?
— 1349 рік.
— Чорна Смерть.
— Вгадав. Винними у спалаху пошесті та в поширенні зарази, природно, були євреї, це була єврейська змова, задумана для винищення всіх християн. Толедський рабин Пейрат, ти мав про нього чути, розсилав по Європі емісарів, щоби ті отруювали колодязі, джерела і ручаї. Тож отруйників взялися карати. У якнайширшому масштабі. Чимало мої родичів було серед шести тисяч спалених живцем у Майнці та серед двох тисяч спалених у Страсбурзі, мої кревні були і серед жертв погромів у Берні, Базелі, Фрайбурзі, Спирі, Фулді, Регенсбурзі, Пфорцгаймі, Ерфурті, Магдебурзі та Лейпцизі, в інших містах — поміж трьохсот винищених тоді в Німеччині єврейських громад. Мої були серед замордованих у Базелі і в Празі, а також у Нисі, у Бжегу, Турі, Олесниці та Вроцлаві. Бо я забула тобі сказати, що значна частина моєї родини вже тоді проживала у Шльонську. І в Польщі. Бо там мало бути краще. Безпечніше.
— І було?
— Загалом — так. Але пізніше, коли моровиця пішла на спад. Так собі, всього один погром у Вроцлаві в 1360 році. Була пожежа, звинуватили євреїв, затовкли чи втопили в Одрі кілька десятків чоловік, а з моєї родини — лише двох. Трохи серйозніше було у Кракові, у 1407 році, у вівторок після Великодня. Було знайдено вбиту християнську дитину, звичайно ж, убиту заради крові, без якої ніяк не випекти пасхальні хлібці. Тож винні, звісно ж, євреї, всі сумніви щодо цього розвіювали ксьондзи з краківських амвонів. Підбурений у костелах плебс кинувся карати. Кількасот євреїв загинули, кількасот були змушені охреститися. У такий-от спосіб, зверни увагу, через два роки я з'явилася на світ християнкою, від вихрещених мами і тата. Обмита хрещальною водою, я отримала ім'я Анна, на честь святої, краківський костел якої пішов з димом у 1407 році, за інерцією підпалений ошалілими краків'янами. Анною, на щастя, мене звали не дуже довго, бо в 1410 році родина втекла з Польщі у Шльонськ, до Стшегома, і повернулася — о, judaica perfidia! — до юдейської віри. У Стшегомі жило кілька родичів, а загалом там жило сто сорок юдеїв. Сім десят троє з-поміж них, і серед них мій батько, Самуель бен Ґершом, загинули в погромі 1410 року. Причина? Чернь вирішила, нібито трубні звуки шофарів на Рош Ха-Шана насправді є сигналом нападати на християн. Мати з сестрами батька, а також зі мною, річною дитиною, втекла до Явора. Там, у 1420 році, одинадцятирічною, свій другий погром я вже бачила сама, на власні очі. Повір, це незабутнє враження.
— Вірю.
— Я не жаліюся, — вона різко підняла голову. — Прошу взяти це до відома. Я не розжалоблююся ні над собою, ні над одноплемінниками. Ні над Єрусалимом, ні над храмом. Увене Єрушалаім ір гакодеш бімгера веямеіну!{35} Слова я знаю, але їх значення для мене закрите. Над ріками Вавилону сидіти та плакати і гадки не маю. Не чекаю співчуття від інших, про толерантність навіть не згадую. Але ти запитував, чи те, що я єврейка, мало вплив. Авжеж, мало. За певні речі краще не братися, якщо боїшся, якщо тебе паралізує страх перед наслідками, перед тим, що може статися. Я не боюся. Я поколіннями акумулювала відвагу… Ні, не відвагу. Стійкість перед страхом. Ні, не стійкість. Невразливість.
— Розумію.
— Сумніваюся. Давай спати. Якщо твій препарат подіє, вирушимо на світанку. Якщо не подіє — також вирушимо.
* * *
Сімейний з'їзд у Стерцендорфі проходив на диво спокійно і доладно. У дивовижно швидкому темпі і цілком успішно було вирішено майже всі справи, які належало вирішити. Заслуга у цьому, здавалося, цілком належала двом головуючим з'їзду, якими було обрано одночасно Генріха Ландсберга, каноніка немодлінської колегіати, і лицаря Апечка, старійшину роду Стерчів. Без очікуваних сварок було вирішено спір про межу, який уже чотири роки вели між собою Генріх «Журавель» фон Барут і представлений буркітливим ченцем монастир у Намислові. Не дійшло й до загальноочікуваної жахливої авантюри між Морольдом фон Стерчею і Ланцелетом фон Рахенау, які посварилися через буцімто шахрайську оборудку при купівлі
