Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

ненадовго повернутися до Англії. Вінсент запропонував заплатити за квитки — на той час я був уже глибоко в його кишені, ба навіть належав йому — але я чемно відмовився, сказавши, що це приватна справа. Коли я виїхав з аеропорту Лондона, двоє чоловіків простежили за мною до поїзда. Відірватися від хвоста так, щоб ніхто не зрозумів, що ти відриваєшся, досить важко. Для того, щоб звести нанівець упертість і завзятість спостерігачів, я скористався комбінацією біганини у справах — гарантованого способу збити з пантелику будь-якого спостерігача — та добре спланованих непередбачуваних відвідувань приватних заходів, куди вхід був тільки за запрошенням. На той час, коли я сідав у поїзд до Бервіка-на-Твіді, я був певний, що вони загубили мене, при чому я жодного разу не мусив бігти.

Патрик уже помер; помер і Рорі Г'юн, і Констанс, і Олександра, й усі, кого я знав у дитинстві. Маєток Г'юнів купив чоловік, який заробив свій статок імпортом героїну з Золотого Півмісяця, і який вважав себе сільським джентльменом, тримав дванадцятеро собак і перебудовував задню частину будинку на величезний білий басейн для дружини та гостей. Більшість величних старих дерев було зрубано, замість них старі доріжки були прикрашені живоплотами, стриженими у вигляді фігурок людей і тварин. Не бажаючи здіймати ґвалт, я постукав у двері будинку й попросив дозволу оглянути маєток. Я пояснив, що працював тут колись давно, коли був малий. Наркоділер зрадів перспективі почути байки про минулу славу та про заміське життя, а тому особисто провів мене по маєтку, пояснюючи, що він тут змінив, і як гарно тут тепер, коли в кожній кімнаті є телевізор. Я заплатив за цю екскурсію розповідями про стародавні нетактовність і порушені обіцянки, про лицемірні чутки 20-их та вечірки 30-их, коли на нас насувалася тінь війни. А коли я відпрацював належне, я непомітно пішов до старого котеджу, в якому колись жив Патрик, і побачив, що той геть заріс плющем. Всередині досі залишилося трохи меблів, старий стіл, ліжко без матраца, але все, що мало хоч якусь цінність, прибрали крадії та природа. Коли сідало сонце, я сидів між ожинами й уявляв собі розмову, яку міг би одного дня мати зі своїм мовчазним батьком. Він сидів би по один бік від каміна, а я — по інший, і як завжди, дуже довго жоден з нас нічого не казав би, доки я б зрештою не наважився:

— Я знаю, що мій батько не ти.

Я спробував промовити ці слова вголос, просто щоб відчути їх.

— Я знаю, що мій батько не ти, але ти був мені кращим батьком, ніж мій біологічний батько. Ти прийняв мене, коли я не був тобі потрібен, залишив мене, коли не хотів цього, і жодного разу не зламався й не вибовкнув правду. Ти міг би знищити мене, дитину свого хазяїна, і, напевно, багато разів мав спокусу покінчити зі мною різними способами, які вже й не згадаєш, повернути мене туди, звідки я прийшов. Але ти ніколи не робив цього. І саме цим, у більшій мірі, ніж їжею в моїй тарілці чи теплом твого вогнища, ти був моїм батьком.

Думаю, саме це сказав би я, якби мені коли-небудь стало сміливості порушити Патрикове мовчання. Якщо взагалі був сенс казати це вголос.

Можливо, в іншому житі.

Розділ 74

У 1983 році, коли перша Міжнародна Космічна Станція впала на Землю, спаливши разом із собою все, що в ній було (славна спроба блискучої нової науки, яка зазнала трагічного нещасного випадку), коли народи Землі пнулися зі шкури, щоб довести, що вони кращі за своїх сусідів, на Мальдівах і в Бангладеші десятки тисяч людей загинули під час найгірших в історії літніх повеней. Коли нагрілися моря навколо полярних льодовиків, навіть найконсервативнішим зі спостерігачів стало очевидно, що Великий Технологічний Прорив, як дедалі частіше називали результат втручання Вінсента, приносив людству більше шкоди, ніж користі. Стоячи у Вісконсині посеред поля, на якому під кресаним блискавками небом танцювали п'ять торнадо, кореспондент промовив у камеру: «Людство навчилося тесати інструментами природи, але ще не знає, яку скульптуру хоче зробити». А коли на Ближньому Сході та в Центральній Азії спалахнули перші війни через воду, я нарешті почав розуміти, як може здійснитися пророцтво Христи, почуте мною сотні років тому в палаті берлінської лікарні.

Світ добігає кінця, як це завжди мало бути. Але кінець світу настає дедалі раніше.

За всім цим стояв Вінсент, але попри те, що я склав його найскладніший іспит, стояв перед ним і довів, що я не міг досі мати свою пам'ять, бо інакше би збожеволів, він усе одно не ділився зі мною секретами свого дослідження — роботи, яка вбивала світ. Можливо, — з дещицею іронії міркував я, — саме тому, що я нібито втратив пам'ять, він вирішив, що від мене йому не буде користі. І це, взагалі-то, було правильно.

Але він тримав мене поблизу, притягнувши мене своїм багатством і комфортним життям. Зрештою я припинив працювати журналістом, а став натомість його майстром на всі руки. Слідчий, радник, іноді секретар — я був тим, кого будь-хто інший назвав би перерослим ад'ютантом; а він звав мене «мій держсекретар».

Я літав на зустрічі з тими, в кого він думав вкласти гроші, лобіював сенаторів, підлещував науковців, чия робота його цікавила, а кілька разів навіть робив так, щоб йому не довелося платити штраф, коли він вирішив зупинитися на подвійній червоній лінії посеред однієї з центральних вулиць міста. На позір він поважав мою роботу та мої висновки, цурався проектів, які я вважав нерозумними, і брав участь у тих, які я хвалив як цікаві або корисні. Мушу визнати, що іноді я навіть захоплювався цією роботою. У 1983 році у продажу почали з'являтися технології, яких я не бачив у 2003-му, і кожну вільну хвилину я присвятив їх аналізу, бо був певний, що те саме робив і Вінсент; тож ми обоє прагнули бути в курсі передових ідей заради наступних життів. Дженні неодмінно брала участь у всіх соціальних заходах. Я приховував свої почуття, але вона, певно, щось відчула, бо одного дня, коли Вінсент пішов на кухню по ще одну пляшку вина, вона розвернулася до мене й сказала:

— Гаррі, я мушу спитати це. Я тобі подобаюсь?

Це питання наче пройняло мене до самого хребта, а там влаштувалося наче паразит, і гризло мої нерви.

— А… чому ти питаєш? — запинався я.

— Будь