Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Це ілюзія, створена багатьма роками брехні, обману та відособлення від усього, бо іншого вибору немає. Відособлення від Клубу Хронос через страх бути знайденим, відособлення від Вінсента через страх, що він дізнається про мою правду, відособлення від тих, хто жив, помер і нічого не згадав, відособлення від сім'ї — названої та справжньої, відособлення від світу, історію якого я знав, відособлення від…

Усього.

Це прискорення мого серця.

Це утруднене дихання.

Це почервоніння моїх щік.

Це не кохання.

Це омана.

Дженні.

Тримає Вінсента за руку.

Іншу руку вона простягає, щоб взяти з його руки келих і поставити його на чорну поверхню рояля. Після цього її пальці знову обіймають його шию, проводять по рідкому волоссю на потилиці. Вона майже такого самого зросту, як і він, але все одно стає навшпиньки, її вага відштовхує його назад. Вона цілує його, він теж її цілує — сильно, довго та пристрасно — а всі навколо аплодують, і коли їхні губи роз'єднуються, він кидає погляд на мене.

Секунда.

Лише секунда.

Що він побачив?

Я теж аплодую.

Лише пізніше — набагато пізніше — я дозволяю собі прокрастися в найдальшій куток садка, опуститися колінами та руками на вогку землю й заплакати.

Розділ 72

Вінсенте.

Мій вороже.

Мій друже.

З нас двох я брешу краще.

Але ти… ти завжди краще знався на людях.

Чи було це останнім випробуванням? Остаточним іспитом? Чи зможу я дивитися в очі своєї дружини, коли вона цілуватиме іншого? Потиснути руку, посміхнутися й сказати, що дуже радий за вас обох, отримати від неї поцілунок у щоку, почути її голос і знаючи, що вона належить тобі, моєму ворогові, моєму другові, і нічого при цьому не викрити? Чи зможу я посміхатися, коли її вестимуть до вівтаря, коли співатиму в церкві гімни, коли фотографуватиму, як вона розрізає торт? «Гаррі ж бо журналіст, він, певно, гарно фотографує, так?» Чи зможу я дивитися, як ти шепочеш у її вухо, бачити, як вона сміється, відчути на її шкірі твій запах і не здійнятися в шаленій люті через те, що ти взяв її не з любові, не заради пристрасті або дружби, і навіть не заради тієї терапевтичної півгодини під час восьмигодинної зміни. Ти взяв її тому, що вона була моя. Чи міг я цьому посміхатися?

Виявилося, що міг.

Тепер я знаю, що всередині мене щось померло, хоча й не можу точно згадати, коли саме це трапилося.

Розділ 73

Ми наближаємо кінець — ти і я.

Я раптом збагнув, що досі майже нічого не розповів тобі про свого названого батька, Патрика Оґаста, а точніше про те, як він помирає. Гаррієт, добра Гаррієт, помирає між моїм шостим та восьмим днями народження; Рорі Г'юн, як ти знаєш, помирає бідним, хоча й не завжди в тому самому місці. Патрик, мовчазний Патрик, який сидів по інший бік від каміна від мене, сумуючи за померлою дружиною, помирає в 1960-их, незадоволений своєю долею. За всі життя, в яких я його знаю, він жодного разу не одружився вдруге, і часто повільний занепад Г'юнів затягує його в їхні тенета, і він стає бідним, без пенсії, самотнім. Я надсилаю йому гроші й кожного разу отримую у відповідь стриманого листа, який кожного життя повторюється з точністю майже до слова.

Любий Гаррі!

Я отримав твої гроші. Сподіваюсь, що ти, надіславши їх, не поставив себе у скрутне становище. Я потребую мало, бо маю все необхідне, а зусилля старих мають бути спрямовані на майбутнє молодих. Я багато ходжу, щоб підтримувати своє здоров'я. Сподіваюсь, ти теж так робиш. З найкращими побажаннями,

твій Патрик.

Кожного разу, як я надсилаю йому гроші, він відмовляється витрачати їх, а тримає їх натомість у коробці під ліжком. Напевно, він береже їх, щоб одного разу повернути мені, але злидні беруть своє, і зрештою він змушений витратити їх заради виживання. Одного разу я спробував надіслати йому достатньо грошей для купівлі нового будинку, але він повернув мій чек разом із листом, в якому ввічливо повідомив, що такий статок краще витратити на молодь, а він зможе про себе подбати. Я навмисно не відвідую його впродовж щонайменше двох місяців після пересилання грошей, бо боюсь, що він помилково сприйме мою появу як вимогу вдячності. Навіть зараз, після стількох років, я досі не знаю, як найкращим чином зробити похилий вік мого батька щасливим.

Мого батька.

Впродовж усієї цієї розповіді я звав «моїм батьком» Рорі Г'юна, бо з генетичної точки моїм батьком є він. Він був присутній у моєму житті його незмінною, прихованою в тінях частиною: неминучою, невідворотною. І не маючи кращого способу послатися на нього, ніж «мій батько», саме так я його й називав. Можливо, я міг би назвати його солдатом, хазяїном, чоловіком, якого поглинули ревнощі, творінням розкаяння, ґвалтівником, але оскільки кожний з цих описів вимагає певних умов, я звав його тим, ким він є — своїм батьком.

Але він навіть на половину не такий батько, яким, на мою думку, був Патрик. Я не заперечую недоліки Патрика: він був холодний чоловік, віддалений у моєму дитинстві, різкий після смерті Гаррієт. Він бив мене частіше, ніж це робив би добрий чоловік, кидав мене на призволяще частіше, ніж це робив би той, хто любить, але жодного разу за всі мої життя він не вдався до найбільшої жорстокості: не сказав мені правду мого походження. Жодного разу він не заявив, що не є моїм батьком, навіть коли моє обличчя стало схожим на обличчя того, хто заперечував будь-який зв'язок зі мною. Я ніколи не зустрічав чоловіка, який був вірніший своєму слову, ніж він.

Я повернувся туди в своєму чотирнадцятому житті. Це було відразу після того, як я став свідком одруження Дженні з Вінсентом і авжеж — авжеж! — залишився з ними й виконував роль чудового друга, усміхненого й лицемірного, який сміявся з їхніх жартів, посміхався проявам їхнього кохання, і лише коли минуло шість або сім місяців, я з сумом повідомив їм, що мушу