Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

— Я сказав, що слухаю вас.

— Мені здається, сер… що хлопчик почуває себе самотнім.

— З чого б то йому почувати себе самотнім?

— Його мати… не дуже прихильна до нього.

Почувши таке, Торн аж стенувся.

— Ось бачите, — мовила жінка. — Таки даремно я вам сказала…

— Не дуже прихильно?

— Мені здається, вона не любить хлопчика. І він це відчуває.

Торн промовчав. Просто не знав, що сказати.

— У мене часом буває таке враження, ніби Деміен не має нікого, крім мене, — додала місіс Бейлок.

— Я думаю, ви помиляєтесь.

— А тепер він має ще собаку. Собака йому подобається. Тож хай лишиться в домі задля дитини.

Торн поглянув униз на величезного звіра й похитав головою.

— Мені цей собака не подобається. Завтра ж заберіть його звідси.

— Забрати? Куди? — вражено запитала жінка.

— Я знаю… Віддайте гицелям.

— Та вони ж їх убивають!

— Тоді просто виженіть геть. Але щоб завтра його тут не було.

Обличчя місіс Бейлок немов скам’яніло. Торн повернувся й пішов.

Жінка й собака дивились йому вслід, і в очах їхніх палала ненависть.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Решту ночі Торн провів без сну. Він сидів на балконі спальні й одну за одною курив сигарети, хоча від смаку тютюну його вже аж нудило. З кімнати вряди-годи долинав стогін дружини, і він почав гадати, з яким це демоном бореться Кетрін уві сні. Чи то повернувся її давній демон депресії і знову переслідує її? Чи, може, не дають спокою кошмари минулого дня?..

Щоб відволіктися від наболілого, Торн полинув думкою в загальніші матерії і невдовзі цілковито занурився в царини фантазії, забувши про нагальні клопоти й тривоги. Він почав розмірковувати про природу сновидіння, про можливість для людини бачити чужі сни. Адже діяльність мозку в основі своїй пов’язана з електрикою, так само як і імпульси, що створюють зображення на телевізійному екрані. То, певне, можна б якось розвинути цю систему й далі. Скажімо, гак, щоб сновидіння записувати на відеокасету й потім переглядати їх детальніше. Він-бо й сам не раз відчував уранці неприємний осад, так наче йому наснилося щось погане, але що саме — годі пригадати. Видиво звітрювалося з пам’яті, залишаючи по собі тільки важке лиховісне передчуття. А можна б використовувати зафіксовані сновидіння й з лікувальною метою, та й просто задля розваги — і яка б то могла бути знаменита розвага! Та водночас і яка небезпечна!.. Сни великих людей годилося б зберігати в архівах, щоб їх мали змогу побачити наступні покоління. Цікаво ж бо, що снилося, приміром, Наполеонові. Або Гітлерові. Або ж Лі Гарві Освальдові. Може, і вбивство Кеннеді пощастило б відвернути, коли б хто-небудь побачив Освальдові сни. Напевне ж можна винайти якийсь спосіб…

У таких-от роздумах і минула в Торна ціла ніч.

Коли прокинулась Кетрін, її пошкоджене око ще дужче запухло й зовсім заплющилось. Збираючись до посольства, Торн настійно порадив їй усе ж таки вдатися до лікаря. Більше вони ні про що не розмовляли. Кетрін мовчала, а Торна вже цілком поглинули проблеми нового дня. Він був уже майже готовий до скорої поїздки в Саудівську Аравію, одначе тепер його гнітило невиразне передчуття, що їхати нікуди не слід. Він просто боявся. Боявся за Кетрін, за Деміена, за самого себе, боявся — і не міг збагнути чому. Навколо вчувалося якесь напруження, здавалося, ніби все їхнє життя в смертельній небезпеці. Раніше Торн ніколи не замислювався про смерть, вона була для нього чимось далеким і непевним. Але тепер саме це не йшло йому з думки. Те, що над його життям нависла якась страшна загроза.

У лімузині дорогою до посольства він нашвидкуруч заповнив бланки страхувальних полісів і накидав деякі настанови на випадок своєї смерті. Робив це механічно, не замислюючись над тим, що переймається такими справами уперше в житті. І вже аж тоді, як закінчив писати, раптом відчув свідомий страх. Увесь заціпенівши, він у похмурій мовчанці просидів решту дороги до посольства. Оте лихе передчуття й далі не полишало його.

Машина зупинилась, і Торн вийшов на тротуар перед посольством. У ту ж мить він побачив, як до нього метнулося двоє чоловіків. Один клацнув фотоапаратом, а другий заходився сипати запитаннями. Торн рушив був до входу, але ті двоє заступили йому дорогу.

— Містере Торн, ви вже читали сьогодні «Ріпорт»?

— Ні, не читав…

— Там є стаття про вашу няню, про ту, котра стрибнула…

— Я не бачив.

— Там говориться, що вона залишила записку…

— Маячня.

— Погляньте сюди, будь ласка! — Це вже сказав Дженнінгс, швидко переміщуючись і клацаючи затвором.

— Дозвольте мені пройти, — попрохав Торн, бо Дженнінгс саме став у нього на дорозі.

— Це правда, що вона приймала наркотики? — спитав другий репортер.

— Звісно, що ні.

— Після розтину в крові виявили якісь ліки…

— То був протиалергійний засіб, — процідив Торн крізь зціплені зуби. — Вона слабувала на алергію…

— Там говориться про надмірну дозу…

— Спиніться на секундочку! — попрохав Дженнінгс.

— Та дайте ж мені пройти! — гримнув Торн.

— Даруйте, це наша робота, сер.

Торн ступив був убік, але вони й далі напосідали і знов заступили йому дорогу.

— То вона приймала наркотики, містере Торн?

— Я ж вам сказав, що ні.

— А там пишуть…

— Мені нема діла до того, що там пишуть!

— Чудово! — вигукнув Дженнінгс. — Ще секундочку!

Він надто швидко присунув камеру, Торн, рвучко ступивши вперед, зачепив її і вибив із Дженнінгсових рук. Фотоапарат з брязкотом розбився об асфальт, і на мить усі троє застигли, вражені цим спалахом гніву.

— Невже ви не маєте й крихти поваги? — видушив із себе Торн.

Дженнінгс укляк на тротуарі й звів на нього очі.

— Перепрошую, — скрушно мовив Торн. Голос у нього тремтів. — Надішліть мені рахунок, я все відшкодую.

Дженнінгс підняв розбиту камеру, поволі підвівся і, знизавши плечима, поглянув у вічі Торнові.

— Усе гаразд, пане посол, — сказав він. — Будемо вважати, що ви… мій боржник.

Торн силувано кивнув головою, повернувся й рушив до посольства. У ту ж мить звідти вибіг солдат морської піхоти. Але було вже запізно, і він побачив тільки наслідки зіткнення.

— Він розбив мені камеру, — сказав Дженнінгс солдатові. — Ваш посол розбив мені камеру…

Вони трохи постояли в ніяковій мовчанці, а тоді розійшлися кожен у свій бік.

У посольському кабінеті панував переполох. Поїздка до Саудівської Аравії опинилася під загрозою, бо Торн раптом відмовився їхати, нічого не пояснюючи. Підготовка цієї поїздки забрала в його помічників майже два тижні, і тепер вони вимагали пояснень, бо вважали себе одуреними, а всю свою працю