Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
— А ти не того? — схопився Хома на рівні ноги. — Нічого не плутаєш?
Але золотистий апельсин краще за всі слова засвідчував його тріумф. Просто так Груєнко нічого не робив.
Хома хрипко зареготав. Удруге в житті він на смерть перелякався порожньої бочки.
Ще кілька днів Водянистий пив пахучі шипшинові узвари, коверзував, коли його годувала з ложки Любаша, але вночі під’їдав з холодильника, а небавом вже міг скрутити з цвяха штопора. Одного чудового ранку він зміряв собі температуру: на градуснику було 36,0 за Цельсієм. Для нього — цілком нормально. Він глянув на себе в люстерко, вишкірив здорові зуби, показав сам собі язика і лишився вдоволений — у рамці доволі густої академічної борідки він виразно угледів обличчя молодого доктора наук. Цей доктор підморгнув йому і сказав: «Досить спати. Тач все життя проспиш». Й Хома вбрав костюм-трійку, наваксував черевики з рантами і, енергійно розштовхуючи всіх ліктями, побіг робити велику науку.
Дивне світіння оточувало його схудле лице. Студентки озирались на нього в коридорах. Метрів за тридцять від кафедри його побачив аспірант Груєнко, покинув співрозмовника і підтюпцем підбіг.
— Ну, старий, ти дав, ну й вмочив! Такого від тебе ніхто не сподівався. Дурний, дурний, а хитрий.
Та Хома нищівно, згори вниз, озирнув його, і Груєнко прикусив язика.
— Не буду, не буду… Щасливчик; іч, яку феміну одхопив. Тут мені ніхто не вірить. Де взяв?
— Замовив. Від фірми добрих послуг, — поквапно, не моргнувши, збрехав Водянистий і тієї миті вирішив, що цей легковажний, незаконний зв’язок може добряче попсувати йому майбутню кар’єру. Тут тільки оступись — на пера підхоплять. На носі у Водянистого був захист, лаври, діалектичний перехід у нову якість, а молодий перспективний професор Хома, коли схоче, ще й не таких матиме, самі приповзуть на професорські. І та дотепна дівчина приповзе, бо не вік же їй ходити з жевжиками. Погуляла — треба жити.
Хома потер руки, мстиво всміхнувся й заходився підганяти хвости. Він оформляв науковий апарат праці, написав автореферат і, аби зекономити на друкарці, примусив розбиратися в своїх закарлюках незнайомку. А сам, читаючи газету, культурно одпочивав, дивився телевізор і слухав радіо. Вона ж сиділа подалі від шуму на кухні й тихенько дзьобала його неперевершену працю. Чогось вона надто нервувала останнім часом, робила помилки там, де все цілком ясно. Хома сердився, занудливо підносив палець угору, казав, що вона не розуміє ваги моменту, навмисне неуважна, бо в неї в голові чортзна-що і так довго продовжуватись не може, ні, не може. Від того вона плуталась ще більше, погано тямила людську мову. З її горла замість виправдань вилітало чи то задушене ридання, чи то пташине клекотіння, а очі затягала непрозора морозяна плівка. Безперечно, пора, давно пора було спровадити її туди, де їй місце, і хай з нею там панькаються. А з Хоми досить. Сам мало з глузду не зсунувся. Подумать тільки: сам, добровільно поступився цьому обмилкові Груенку поїздкою до Москви.
Через тиждень, коли вона скінчила друкувати автореферат, він влаштував їй грандіозний скандал за пересолений борщ. «У мене тиск. Ти навмисне вбиваєш мене», — кричав Хома, плювався, швиргав ложку на стіл, буряковів ад виду, верещав: «Принцеса, панія, інститутка, не бачила ти в житті смаленого вовка, сидите тут на моїй шиї», — тонко відчував він повну власну безкарність, її безгласну, за биту, сліпу любов, і заходився, навІснішав від того ще більше. Він аж лускав від власної неперевершеності, стогнав від нерозуміння, аж репав від вищості над тими, хто плутається в нього під ногами і заважає.
— Т-ти сидиш тут на моєму каркові, нерви мотаєш. Я і туди, і сюди. А ти в магазин вийти боїшся! Подумаєш, балерина! Бачили ми й не таких. Казали ж мені мати — не бери городську, не бери. Не для тебе вона. Тепер і сам бачу, що не для мене…
Хома все їй сказав: і про свої подарунки, за які вона мусила б йому мало не ноги мити, про свою аспірантську стипендію, на яку вони з її ласки тягнуть удвох, про якісь ніби там натяки на кафедрі, які ображають його, компрометують, так-так, компрометують без п’яти хвилин закінченого професора.
Вона зів’яло опустивши руки, мовчки, з якоюсь одурілою покірністю слухала Хомині промови, котрий, впершись руками в боки, обв’язавшись фартухом, стояв навпроти неї і, захлинаючись, заходячись, лаявся, як баба на межі. Він і не бачив, що солоні великі сльози покотилися по незнайомчиних щоках і скапнули в без того солоний борщ.
Вона одвернулась до вікна, спрагло дивилась вдалечінь, на дахи, де кружляло вільне птаство, терла скроні, і плечі її здригалися. Щось прокидалось у ній, завдаючи немислимих мук, наче в першій весняній хмарі збиралась грозова напруга, ось-ось маючи осяйнути виднокіл, пуповиною єднаючи небо й землю, нинішнє й минуле, яке розімкнулось у ній тієї страшної морозяної ночі. Вона аж почорніла від погибельної мегавольтної напруги.
Сяйнула блискавка, загуркотів, розсердився дядько Перун, викручуючи хмари, залопотів по її зелених косах перший весняний дощик, пробуджуючи досі незнане почуття. Захотілось їй, щоб хтось пригорнув юне гнучке тіло, розбудив від задерев’яніння, даруючи незнане, але нашіптане подружками кохання. Так би і перебігла через місток, щоб злитися з дивним людським світом, який жив за річкою у своїх критих соломою оселях, дружив з вогнем, що вистромляв з коминів сиві бороди.
Обійняв її рвучкий вітер, пригорнув тонкий стан, зашепотів на вухо безсоромні слова, обіцяючи крилатого сім’я, але випручалася вона від зальотника, бо надто буденне було все те, хотілося їй перейти незриму межу.
А по дощику настав ясний вечір над тихими водами, почулася дзвінкоголоса пісня, перебігла місток смішлива дівоча зграйка, наздоганяв її гурт парубків. Зіп’ялася вона навшпиньки, щоб краще бачити це веселе чуже життя.
— Дивіться, яка красуня! — вигукнув, зупинившись перед нею, чорнобривий гарний парубок. — Давайте оберемо її за царівну.
Стрепенулася вонз, засоромилася, хотіла втекти геть, сховатися у натовпі старих своїх родичів, що осудливо, мовчки дивилися на неї
