Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

З глибокої чаші неба падали в місячні води зорі й шипіли, згасаючи. А далі вінки потяглись від берега мерехтливими світлячками, шукаючи пари, та не знаходили, тонули в бездонних вирах.

А потім вибігла незнайомка з кола, взяла Хому за руку й повела за собою в густий ліс, в непролазні листяні хащі, через колючі ожинники. Кліпали на них із дуплистих яворів жовтими ліхтариками сови, тінями ширяли над ними кажани. Вітер пробіг небом чорною хмарою. Дерева захитались, шарпнули з місць, коріння вириваючи. Страшно, моторошно, боязко було в тому живому лісі. Здавалось, ось-ось той стовбуристий натовп зірветься кудись, збиваючись в буреломи.

Страшно, боязко було Хомі шукати людське щастя, котре розквітало тієї ночі.

— Ось воно, дивись, — сказала незнайомка і благословила його. — Іди зірви.

Далеко-далеко за гнилим глибоким проваллям зоріла квітка папороті.

«Чому я? — подумав обережний Хома. — Ще впаду, зіб’юсь, затопчуть. Нащо мені цей клопіт? Хай-но інші».

Але вона поклала руку на його плече: «Іди, іди».

І Хома тремтячими ногами рушив поміж гілля, в кров обдираючи обличчя, лишаючи на сучках клапті одягу, ліз через трухляві стовбури, як в темному кінозалі, затинався, падав, підводився, ледь здолав глибоченну яругу і зупинився над самим осердям вогню, над тим, чого завжди жадала його боязка, але неймовірно честолюбна душа.

Нестерпно запекло пальці, але вихопив він, ніби з горна, сліпучу огнисту квітку й переможно притис до грудей — «Моя!». І в ту ж мить зашипіла вона й згасла. Бо був він водянистий. І залишився у жменях чорний попіл, зотлілі аркуші.

У понеділок вранці Хома прокинувся з важкою головою. Сонячне світло різало очі, груди роздирав сухий кашель. Хома помацав мигдалини. Ще вчора він був здоровий, а сьогодні — на тобі. І де це його протягло? Звідки дме? Від кого це він підхопив?

Та роздумувати було ніколи. Водянистий знову спізнювався на кафедру, а сьогодні вирішувалась його доля — «так» або «ні» дисертації. Він глиняними ногами біг по східцях, нечемно розштовхував сторопілих студентів, ядуче дихав, але ніяк не міг піднятись вище третього поверху. Нарешті низько, до колін опустивши голову, прослизнув в аудиторію, сів на перший-ліпший стільчик і знову із заздрістю побачив, як аспірант Груєнко дістає з «дипломата» зарубіжну суху воду, розводить у склянці, а професор Забудько п’є та й прицмокує.

На Хому страшно було дивитись. Під очима виступили малинові набряки, рідке волоссячко, буцім він із жабуриння виліз, прилипло до черепа. Жіноцтво співчутливо зашепталось: «Зовсім загнали хлопця». Але пригнічений Хома тепер точно знав, що то не співчувають йому, а звинувачують. Кров бурхала у скронях, ніби висів він униз головою.

В хворобливій його уяві всі слова, хороші, добрі, що казали про його працю, роздувались, вивертались навиворіт, міняли свій заряд з позитивного на негативний: добрі ставали злими, співчутливі — підступними, підбадьорливі — іронічними. Перевертнями ставали, як корчі в тумані.

А коли олівчик упав зі столу, то у Хоминих вухах ніби колода загуркотіла. Хтів він кинутись за тією колодою, та спіткнувся об стілець, впав, безглуздо виставивши ноги в англійській білизні, а Груєнко вхопив той олівець у зуби і миттю доставив на місце. Чи то так здалося Хомі?

І сидів очманілий Хома на тій кафедрі, наче в тумані болотяному, страх бив його довбнею по голові, віддавав у вухах, цокотів зубами, і все, що про нього говорили, до дрібки догори ногами перекручував. Чув він, що дисертація його нова, оригінальна, і думав: «Так, навіть занадто оригінальна, великий він оригінал». Чув він, що в нього є свої думки, і думав: «За моє жито мене ж і бито». Чув він, що суспільству потрібний його талант, що без цього воно далі жити не зможе, — і думав: «Та вже якось проживе». Чув він, що посилають його дисертацію в Москву, і марно намагався збагнути, куди це його посилають. Вже всі розійшлися давно, а він все сидів та сидів.

— У вас нездоровий вигляд, — ніби крізь гігроскопічну вату почув він чийсь радісний, глумливий голос. — Може, ви стомились, може, вам академвідпустку треба? — То його керівник над ним знущався, радів, що клопоту здихався. Знав Хома, що означають всі ці панегірики: блискучий крах. І все ж ледь видушив з себе:

— Як… як моя праця… чесно?..

Керівник фальшиво-фальшиво, бадьоро-бадьоро поплескав його по плечу й збрехав у обличчя:

— Геніальної

— Жартуєте, — ледь підвів фіолетові очі Хома.

— Анітрішки. Новий напрям. Правду кажучи, не чекав я такого від вас. Нащо було стільки дурником прикидатись? З першим варіантом і не порівняти. То — бетон.

Багряна хмара попливла у Хоми перед очима. Знищив, йолоп, перший, абсолютно надійний, залізний варіант. Тепер його втоплять, тепер не випливти. Намислив світ здивувати. Та кому потрібні глиняні свищики його думок?! Бетон треба було давати, бетон! А він — натхнення.

Це все вона, ця причинна безвістка, котра невідомо звідки взялася на його голову, ласкаво підштовхуючи Хому до прірви. Це вона зманила його з праведної колії. Змусила дурно напинати жили, орати цілину. А він, дурний, ще й дякував їй за натхнення! Та найкраще натхнення — то довгий список літератури.

Зовсім хворий, аж кістки від температури крутило, Хома з білими очима вибрів на вулицю, ліз під тролейбуси, брів через калюжі, луплячи свою душу ціпком по хребту, аби не лізла, куди не слід, не лізла, не лізла!

Вже споночіло, коли він без шапки, ледь пересуваючи ноги, присунув додому, лиховісно пройшов повз розгублену незнайомку й, нічого вже не тямлячи, почав нишпорити під столом, під диваном, за портьєрами, шукаючи першу свою чернетку.

— Д-де мій чорновик? — бризкаючи слиною, ідіотським фальцетом заверещав він до зляканої незнайомки. — К-ку-ди ти його поділа? Вічно в тебе гармидер, нічого знайти не можна!

Зелені криниці очей у незнайомки налились зрадливою вологою, губи затремтіли, й вона, затинаючись, вимовила:

— Ти… ти ж сам спалив. Хіба забув?

Іншим разом Хома був би вражений — вона почала згадувати минувшину, ту дорогу позаду себе, на яку ніколи не озиралась, але Водянистому було не до цього.