Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

— Мене на захисті зарубають, їй-богу, зарубають!

— Це, напевне, боляче, — промовила вона з такою серйозністю, що Хома аж завив по-вовчому в чорній люті.

І ця причинна над ним глузує, знайшла час для своїх філологічних вправ!

Ковзаючи по мерзлих східцях, він кинувся до смітника. На тому місці височів сірий сніговий замет. Водянистий впав на нього, почав дряпати нігтями, знайшов ломика, але внизу на потрісканому цементі лежала зотліла чорна каша. І дрібні кислі сльози навернули Хомі, на очі. Він затрясся в безсилій люті, гатячи кулаками по вапнованій будці, футболячи замет ногами, розмазуючи по щоках брудні чорні патьоки. З своєї кватирки на цю мелодраму вигулькнула Роза Семенівна і втішено каркнула:

— Так тобі й треба. За щастя дорого дають!

Чорний, вигорілий зсередини, мов випалене порохняве дупло, Хома важко поліз східцями нагору, тримаючись за серце. Просунувшись у двері, він мовчки, не роздягаючись, у брудному костюмі-трійці ліг на диван. Ліг горілиць, як лягають у домовину, не помічаючи, як в’ється коло нього незнайомка, знімаючи черевики з рантами, тулить до губ чашку з водою і материним голосом приказує: «Заспокойся, Хомцю, не плач». Але брудні ручаї стікали з Хоминих щік на білосніжну подушку. Увесь багаторічний запас витікав. Якась недуга колодою пробила захисні стіни в Хоминому організмі, з кривими ятаганами і смолоскипами кинулась по змертвілих вулицях, на ходу підпалюючи будинки, б’ючи вікна, вдираючись у оселі, ґвалтуючи кожну перелякану клітинку його тіла.

На Хоминому обличчі виступив холодний росяний піт, колір обличчя став переходити в колір землі. Він, тримаючись за стіну, кволо підвівся і в густому чорному диму та полум’ї почовгав на кухню, наосліп намацав у буфеті пригорщу різноколірних таблеток, націдив у склянку води, щоб не так було гірко вмирати, але незнайомка силою забрала з його рук ту смертоносну порцію ліків і пожбурила в умивальник. Звідти жахнуло кислотними випарами, труба роздулась, ковтаючи те, і десь далеко, у відстійниках, як у животі, кавкнуло.

Тоді раптом у квартирі, ніби випала надвірна стіна, хурделиця війнула по кімнаті, вимітаючи всі папірці, а внизу відкрилось бездонне провалля, звідки дихнуло могильною цвіллю. І солодкий, лінивий голос нашіптував Хомі: ступи, пірни, забудься. І його потягло у той рівномірний, прямолінійний політ, коли позбуваєшся ваги обридлого тіла. Він п’яно захитався на межі, але незнайомка своїми кволими, тендітними руками відчайдушно тримала його за сорочку.

Вона накрила Хому усім, що було в домі, але його все одного тіпала пропасниця. Зуби цокотіли, як гранчаки в п’яниць, він зривався бігти, бо спізнювався на якусь електричку, не встигав на кафедру, але незнайомка міцно припнула його до ліжка і нікуди від себе не пускала.

Хома бачив, як його, скутого, із заведеними за спину руками, ведуть кривенькими брукованими вуличками старовинного міста. З усіх вікон на нього ллються помиї, кидають каміння, тицяють пальцями: «Хтів бути розумнішим за всіх. Їдіот. Ха-ха-ха!»

І, втрачаючи сили, Хома побачив, як виводять його на головну площу біля центрального універмагу з акуратними квітниковими газонами. Народ з пакунками довкола юрмиться, через плечі зиркають на Хому: «Що дають?» А посередині площі уздрів велику купу сухого хмизу, а в ній — стовп, обліплений форматними аркушами. Читав їх народ у мантіях і реготав: «Ти ба, воно ще й думає! Своя де-фі-ні-ція. Ги-ги-ги».

І підвели Хому до полірованого столу з попільничками, мінеральною водою, і спитав суддя:

— Ви написали це?

Й побачив Хома на слупі свою натхненну дисертацію, ту, якою втішався, увірувавши в сатанинській гордині в свою неперевершеність.

— Н-не я…

— Відрікаєтесь?

— Відрікаюсь, — з готовністю впав Хома навколішки. Усміхнувся тоді суворий суддя, гукнув асистентів: — Чого варті папери без переконань? Паліть його разом з ними.

І прив’язали Хому до обцяцькованого слупу, клацнув своєю газовою запальничкою аспірант Груєнко, затріщав хмиз, і охопили пекельні пломені грішну Хомину душу і грішну плоть його. Бо найбільший гріх — це зрадити себе.

А далі оповив Хому важкий щільний морок. Глухим, сліпим і німим кажаном висів він у печері, де рідким льодом стояла мертва річка, не відчуваючи плину часу, сонячних і магнітних бур. Дні згасали в морі ночей, і сонце зринало з цього моря, а Хома холоднокровною грудкою, міняючи температуру тіла разом з навколишнім середовищем, непорушно закляк у супокійному забутті.

Хтось кликав його ласкавим голосом: «Хомцю, Хомцю», — але він не озивався. Не бачив він, як заклопотана, змарніла незнайомка вливає в нього рідкі супчики, чаклує над плитою, готуючи цілющі відвари з дивосилу, собачої кропиви, сон-трави, зозулиних черевичків, звіробою, ромашки, буркуну і ще невідь з чого. Як розчеплювала йому ножем зуби, вмовляла, наче малу дитину, скуштувати хоча б ложечку того живлющого варива. До сірих світанків, до третіх тролейбусів сиділа вона в його головах, студячи розпечене чоло своєю лагідною прохолодною рукою.

І Хома відчував, чия це рука, бо бачив перед собою рідну хату в досвітній імлі, стривожене материне обличчя, зболені за нього очі. То мати виходила свого Хомцю від чергового нападу дивної нервової хвороби: зачувши, як щось падає на землю, малий Хома хвицькався долілиць, плазував під лаву, в будь-який закамарок, і ніяка сила не могла його звідтіль видобути. Цей переполох потім ненауковими методами виливала баба Князиха, та, ясна річ, не до кінця вилила.

Той страх завжди жив у Хомі. В університеті, де він побоювався заводити справжніх, близьких друзів, бо, мовляв, вивідають душу і зрадять. Прикидався таким собі телям, у глибині душі наміряючись вхопити бога за бороду. Цей вічний страх завше гнув його додолу, калічив душу, змушував дякувати за облизня і дрібнішати, дрібнішати.

І пекучий сором лизав порепані Хомині п’яти, сповивав усе тіло, котре знову закорчилось на ганебному стовпищі. Він побачив, як однієї осені до нього приїхала мати з двома здоровенними клумаками сушених груш, слив та яблук. Хома тоді саме вирішив, що досить йому бути простачком, пристав до розвеселої компанії, слинив у них закордонні журнальчики, дивувався — живуть же люди, переписував платівки, їв повітряну кукурудзу, аби влізти в штани. Він-бо