Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник
Вогонь у каміні майже згас, але господар сидів не рухаючись. Габр перестав відчувати потік тепла.
– Боюся, – сказав Габр, – мені буде задушливо у вас.
– Вас не захоплює думка? Ми навчимо вас думати. Ось, скажімо, ви знаєте, що з «далекого» випливає не тільки поняття «Бог», але й «свобода»? Це старе забуте поняття, в одному давньому підручнику з філософії…
– Але ж ви… – перебив його Габр. – Ви постійно сидите тут, у цій кімнаті, зачинившись…
– Далеке пізнається розумом, – трохи образився господар. – Треба піднятися до ідеї Бога, і це дасть віру. І зовсім не обов‘язково, молодий чоловіче, виходити зі своєї кімнати, щоби пізнати «далеке».
Каркаси
Повертатися Габр вирішив гвинтопланом, чомусь не хотілося залазити в пневмопоїзд. З якогось часу його не покидало відчуття, що, сідаючи в пневмопоїзд, він залазить у страшну закриту трубу. Неначе він заживо хоронив себе.
Він ішов бічною алеєю естакади в напрямку акустичного маяка аеростанції. Було досить прохолодно, накрапав дрібний дощ, вітер продував поверхи кріпильних конструкцій наскрізь. Магніт-блоки летіли на всі боки на різних рівнях і своїм гуркотом заважали зосередитися. Габр ступив на контрольну доріжку і, не звертаючи уваги на застережливий пучок дельта-випромінювання, підійшов впритул до поруччя. Отже, що є цей мегаполіс? Що є твердиня, на якій він живе?
Людина, що приймала його щойно у себе, була розумною, розумнішою за нього. Однак… Ця людина багато розуміла, але тільки розуміла, проникаючи розумом за межі своєї келії. Проте вона не знала. Була відрізана від істини. У неї не було видінь, вона говорила про те, чого не знала.
Як ніколи спокійно Габр звільнив обидві очниці від прокладок. Йому хотілося ще раз зустрітися з далеким простором. Тепер він, цей простір, був дещо іншим: мало істот, що снують туди-сюди, самі лише темні і страшні штанги кріплень – сотні, тисячі штанг різної товщини. Вони йшли вдалину, вертикальні, ховаючись одна за одною. Габр взявся за поручні і, не звертаючи уваги на часті сплески дельта-випромінювання, перехилився через них. Рівні, за якими неслися магніт-блоки, подекуди перетиналися потворними трубами пневмоекспресів, зменшувалися в міру їх множення. Їм не було кінця-краю. Габр спробував порахувати, орієнтуючись на перехрестя, але не зміг. Голова закрутилася, і він сповз на слизьке залізо. І без того мокрий лоб його вкрився холодним потом. Безсило піднявши голову, він побачив ту саму картину високо над собою: незрозуміло перетинаючись, над ним висіли естакади, над якими, своєю чергою, теж нависали якісь сталеві магістралі, а можливо, і цілі вулиці.
Але все це завдяки каркасному простору проглядалося далеко. Що це? Про це, про те, де вони живуть, ніхто не знав. Ніхто не замислювався, зачинившись у своїй квартирці, знаючи тільки маршрут на роботу і назад, на свою вулицю. Правда була жахливою, а незнання – блаженством. Тоді навіщо знати правду і кому вона потрібна? Він сам не знав, що з нею робити.
Габр зійшов із контрольної смуги і, користуючись лише очима, дивуючись самому собі, пішов до будинку, над яким злітали, пронизливо свистячи гвинтами, якісь круглі незрозумілі предмети.
Після дзвінка з Міністерства контролю він не наважувався повертатися додому. Але куди подітися і що робити, він так і не знав. Вже сидячи у гвинтоплані, згадав про Ліоз і, підсунувшись до пульта орієнтації, набрав інший маршрут. Гвинтоплан злегка смикнуло, і Габр завалився на лівий бік. Автопілот чітко виконав вказівку. Тепер можна було на якийсь час відключитися.
Мірно гудів мотор. Габр думав про незнайомця.
Із розмови з незнайомцем (Закінчення)
– Чорт забирай, – він притягнув його впритул до свого вуха. – Те, що я бачив, що бачиш ти – це не маячня. Ти повинен зрозуміти це, хлопче, чуєш? Тобі відкрилася правда.
– Але як же всі? – вхопившись за рукав незнайомця, запитав Габр: сильний вітер дув йому в обличчя. – Чому я один?
– Чорт візьми! – вилаявся той. – Тобі випало щастя, а ти думаєш про баранів? Ти не підеш більше до Міністерства, зрозумів? Слухай мене уважно: весь світ, у якому ми живемо, – це світ сліпих, зрозумів?
– Що таке «сліпі»?
– Незрячі. Ти бачиш, а вони – ні. Ти – бог, зрозумів? А вони всі – барани. І не смій себе вважати неповноцінним! Багато числень тому весь світ був осліплений, щоб люди перетворилися на баранів і ними можна було керувати.
– Ви говорите дивні речі! – силкуючись перекричати гуркіт поїзда, що пролітав над головою, закричав Габр. – Цього не може бути! Хто це міг зробити?
– Ті, хто керує сьогодні Державним Об’єднанням. Поступово, за багато тисячоліть, вони витравили думку про далекий простір і знищили всі сліди зору.
– Зору? – перепитав Габр, ховаючись від вітру в комір незнайомця. – Я не розумію ваших слів.
– Ти бачиш – це головне. Тобі не потрібно розуміти.
– Чому тут такий вітер?
– Це трьохсота вулиця, тут недалеко кінець мегаполіса. Тут рідко хто буває, ніхто нас не може підслухати.
– Мені страшно.
– Тримайся за мене міцніше, а то здує. Ти потрібен нам, зрозумів?
– Кому? – запитав Габр.
– Нам. Нас небагато. Ми живемо в квадраті 4-Б. Ми всі колись бачили, а потім були знову осліплені. Чорт забирай, нам потрібний зрячий. Ми живемо гірше собак, у бункерах аварійного рівня, разом із різною наволоччю.
– Навіщо я вам?
– Ти повинен пробратися до Центрального Електронного Управління і зробити те, що ми тобі скажемо.
– Але навіщо?
– Нам нема чого втрачати, і тобі теж. Зрозумій, хлопче, тебе чекає квадрат 4-Б. Звідти не ходять поїзди.
– А як же ви? – запитав Габр.
– Я тут завдяки друзям. Ми вже багато років шукаємо зрячого. Наші люди є в багатьох місцях. Ти думаєш, ми можемо жити серед баранів, навіть якщо ми тепер такі ж безпорадні, як і вони? Ми бачили небо, я, хлопче, бачив море! Але мій мозок, чорт забирай, був начинений локшиною: я не вірив своїм очам. Я віддав себе в руки покидькам, які тільки цього й чекали.
– Ви хочете помститися? – здогадався Габр.
– О, так, – прошепотів йому на вухо незнайомець. – Світ сліпих зникне. Перш ніж я помру – цей світ зникне. Назавжди. Залишаться тільки море, тільки небеса. Я не можу померти, знаючи, що
