Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник
Із листа Ліоз
Габре! Благаю тебе! Давай іще раз зустрінемося. Ти мене дуже налякав, що з тобою? Адже у нас усе було добре, ми хотіли почати спільне життя. Звідки ця хвороба? Я боюся за твій розум. Прошу тебе, приймай регулярно біцефрасол, все минеться, ось побачиш. Ми ще будемо щасливі. Я так цього хочу. Подзвони мені, я тебе не можу застати.
Священик
Сто п’ята вулиця, дев’ятий рівень. Минуло сім годин: Габр перебував у квадраті 9-Х. Квадрат 9-Х розміщувався на тому самому місці, де і квадрат 8-Х, і квадрат 4-Б, де і його власний квадрат 23-К-4. Усі перебували там само: сім годин їзди на експресі пневмопоїзда означали лише те, що в близький простір почнуть входити інші люди, інші об’єкти. Тільки це, бо ніхто нікуди не переміщувався. Всі залишалися на тому ж місці. Руху в просторі не існувало.
Габр знайшов дзвінок для ноги біля порога, натиснув педаль. Хтось підійшов до дверей.
– Я від Окса Нюрпа.
– Заходьте.
Вони сиділи біля каміна, господар брав щипцями поліно і підкладав у вогонь.
– Це старий обряд, – говорив господар, – зараз кругом інфратехніка, але моя віра вимагає древньої простоти. Сьогодні в усьому Державному Об’єднанні ви знайдете не більше десяти камінів. Нас вважають диваками. Я сам його побудував – ось цими руками, за кресленнями. Ви приїхали подивитися на дивака?
– Окс розповів мені про вас, – відповів Габр. – Бачите, у мене складна життєва ситуація. Окс сказав, що ви…
– А ви віруючий? – перебив його хазяїн.
– Я не розумію.
– Ви чули про Бога?
– Ні, – відповів Габр.
– Доторкніться до стін, – сказав, трохи помовчавши, господар.
Габр підвівся і підійшов до стіни – вона була дивно м’якою.
– Вона оббита спеціальним матеріалом, – пояснив господар. – Це не залізобетон. Підлога, стеля – все оббито. Чуєте, як тихо? Сюди майже не проникає гул. Так жили колись. Я взагалі-то живу не тут.
– А де?
– Там. Я живу в минулих часах і в Богові. Вам це дивно чути.
– Ви сказали, що живете не тут?
Господар заворушився, поправив щипцями вогонь.
– Це довго пояснювати. Бог, молодий чоловіче, він… він пов’язаний із нескінченністю. Бог – це нескінченність. Він далеко. Так, усе це складно, молодий чоловіче.
– Але ж далекого простору немає, – затамувавши подих, вимовив Габр.
– Він є, – тихо відповів спірозмовник. – Якщо Окс послав вас до мене, значить, ви вже стикнулися з ним. Вам нема чого прикидатися.
Габр почервонів.
– Давайте щиро, – мовив господар. – Якщо ви побачили далекий простір, то так і скажіть.
– «Побачив»?
– Так Окс говорить. Звуки чують, а далекий простір бачать. Дивне слово, правда? Ви його не знайдете в жодному словнику. Хіба що в незрозумілій ідіомі «ви-бачити», коли хочете комусь «ви-бачити». Я думаю, Окс сам його придумав. Він себе називаючи «зрячим», від слова «зір».
– «Зір»?
– О, так. Це здатність сприймати далечінь. Хоча він давно вже не сприймає далекого простору. Він теж дивак.
– А ви? Ви сприймаєте?
– Я? – господар зітхнув. – Я просто думаю, що він є. Його не може не бути. Але я не знаю, що це таке. Окс, думаю, теж не знає, його взагалі-то неможливо сприйняти. Він є, але його немає.
– Як це? – запитав Габр.
– Він є як ідея, розумієте? Якщо є Бог, значить, є нескінченність, значить, є далекий простір. Якщо немає далекого простору – значить, немає протяжності, немає нескінченності, немає Бога. Бог всемогутній, і він не може жити тут, у тісній клітці. Він не може душитися в мегаполісі. Якщо немає «далеко», то немає і Бога, розумієте? Хто відчуває «далеко», той відчуває Бога.
– І ви відчуваєте?
– Так, – відповів господар. – Я це відчуваю. Хоча я не знаю, що це таке.
– А якщо… – Габр перевів подих. – Якщо я вам скажу, що я знаю, що це?
– Відчуваю руку Окса, – всміхнувся господар. – «Інша реальність», ви «бачите іншу реальність», всі глухі, а ви один чуєте… Так?
– Я був біля моря, – мовив Габр. – Я бачив нескінченність.
– Як ви сказали? – перебив його господар. – «Бачили нескінченність»? Мило, мило.
– Ви не вірите?
– Молодий чоловіче! Я прожив стільки, скільки й Окс. Якщо не більше. «Бачити», як каже Окс, тобто безпосередньо сприймати нескінченність, ніхто не може. Це рівнозначно «бачити Бога», мати прямий контакт із Богом. Такого щастя людині пізнати не судилося. І великий гріх бере на душу той, хто каже, що бачив далеке. Ми можемо лише умоглядно уявляти собі те, що нам недоступно.
– Чому ви настільки впевнені?
– Я не впевнений, я це знаю. Так написано в наших святих книгах. Бог прихований від людини. Він за гранню сприйняття.
Габр нічого не відповів.
– Ви б хотіли приєднатися до нас? – запитав, помовчавши, господар.
– Не знаю, – відповів Габр. – Я ніколи раніше не чув про вас.
– Нас небагато. Ми живемо ніби у підпіллі у своєму вузькому маленькому світі, тому нас ніби і немає.
– Хто це «ви»?
– Ідея Бога дійшла до нас через тисячоліття. З вуст в уста. Сучасні люди не знають таких слів: «релігія», «церква», «Бог», а слово «віра» вживають у зовсім іншому, вузькому значенні. Так, молодий чоловіче, весь устрій Державного Об’єднання стоїть на ідеї близького простору. Ми ходимо, зосереджені на своїх вухах, на просторі радіусом у кілька метрів. Нам тут затишно, добре – згідний. «Далекого» не існує, про те, що це фікція, ми дізнаємося ще в дитинстві. І більше про нього не думаємо. І це визначає всі наші почуття. Ну а що, як він існує? Тоді наш мегаполіс, все наше Державне Об’єднання – лише клаптик тверді. А раптом ця твердь летить разом із нами? У порожньому просторі?
– Як? – не зрозумів Габр.
– Приходьте до нас – і ви багато про що дізнаєтеся. Ми тут не тільки віримо, ми ще