Привид часу - Володимир Іванович Савченко

— Заплющити очі, — тихо порадив Летьє.

Стефан підвів голову, докірливо глянув на пілота. «Він ще жартує…» А насправді з зорею все ясно. Закони механіки невмолимі. Зорі немає. Треба повертати. На Землю, додому. Експедиція не вдалася.

Усе не вдалося. До дідька, додому. Досить. Стефан раптом відчув, як йому все тут остогидло, навіть обличчя і голоси товаришів.

«Ну, що вони ще обговорюють? Просто зволікають час. Їм треба звикнути до думки, що там немає зорі. Кінець кінцем, нічого жахливого не трапилося. Просто природа поставила людину на своє місце. Таке траплялося вже не раз. І завжди люди намагаються протиставити могутнім проявам складності світу свій комариний писк. «Ми бачимо…» — сказала Галина! Ти і в дзеркалі бачиш себе. І дуже приємно».

— Ага! — вигукнув раптом Бруно підводячись. Усі обернулися до нього.

— Я шукав у журналах ідеї експерименту, яким можна перевірити, куди ми летимо, і знайшов його… Ось записи, — він підняв один журнал. — Пам'ятаєте, наприкінці другого року польоту ми виявили, що курсовий гіроавтомат[3] систематично зносить «Буревісник» праворуч од зорі? «Помилка» За два роки становить півтори кутових секунди. Тоді Летьє і Крон «полагодили» прилад. І… «виправили» помилку, перебудувавши автомат! Але автомат був точний! Він суворо вів зореліт у тому напрямку, якого надали йому під час розгону, враховуючи, що швидкість зорі Г-1920 відхиляється вбік у просторі майже на одну тисячну швидкості світла. Автомат не брехав, брехала зоря. Ми віддалились од неї — і її кутове переміщення зменшилось. А прилад був настроєний на збільшення кута знесення. Отак…

Бруно сів. Товсті щоки його обвисли.

Нічого не змінилось у відсіку. Так само лилося зверху жовте світло, так само попід стінами сиділи астронавти. Але тепер кожен розумів: вони блискавично мчать у невідоме… Слова Бруно справили величезне враження: якщо вже він не зміг спростувати спостереження Корнєва і Марта, значить, вони справді летять не в той бік. Почати гальмувати? Але це велика витрата пального. Ні, треба добре подумати.

— «Фрегат» летів-летів, не долетів, — порушив мовчанку Тоні. — «Буревісник» летів… На землі нас засміють. «Ті, що не туди летіли» — до смерті лишиться за нами.

— Але чому? — підняла пухнасті брови Галина. — Адже ми зробили таке відкриття — знайшли у просторі зорю із зворотним бігом світла!

— Зробили? — Бруно аж підскочив. Його очі й лисина сяяли у світлі газових трубок. — Ти справді вважаєш, що це «зробили» ми? Цікаво, коли ж? Коли лежали в контейнерах чи коли відверталися од фактів, плювали на спостереження? А може, тоді, коли «виправляли» гіроавтомат? Га!? Мені доводилося відчувати радість відкриття. То була праця, шукання, творчість — і це було справжнє щастя. А тепер я не відчуваю ні щастя, ні захоплення. Мені соромно. «Знайшли зорю із зворотним бігом!..» Не думав, що найправильніший спосіб шукання — тікати з субсвітловою швидкістю від об'єкту пошуків!

Небо над містом потемнішало, вкрилося хмарами. Його західний край підсвічувало жовте сонце.

Іскра підвівся, торкнув важіль: над балконом розгорнувся тент. Майже одразу по ньому застукотіли великі краплі дощу.

— Дощ! — Галина простягла руки, підставляючи долоні під великі краплини. — Дивіться, іде «сліпий» дощ.

Скісні струмені затарабанили по тенту, розсипалися райдужним пилом на дахах сусідніх будинків, утворили каламутні пухирчасті струмки внизу на асфальті. Люди сховалися під деревами. Вулиця стала безлюдною. Тільки машини снували по мокрій автостраді.

Астронавти притихли, жадібно вдивляючись у затуманене місто, похмурі гори.

— Зараз буде блискавка! І грім! Ну! — вигукнула Галина Крон.

— Блискавки не буде, — байдуже сказав голова. — Це тільки так, вечірнє поливання вулиць. І щоб повітря стало чистіше. Дощ за хвилину перестане.

І справді, незабаром хмара розтанула у блакиті неба. Під сонцем засяяли мокрі дахи, над ними і над асфальтом піднялася пара.

— Шкода… — засмучено мовила дівчина і знову сіла.

— Розповідайте тепер ви, Марино, — запропонував конструктор Март. — Те, що ви тоді сказали, багато в чому визначило дальші події.

— Якби я цього не сказала, — лагідно всміхнулася жінка, — сказав би хтось інший — Бруно, Летьє, Корнєв чи ви… Таку думку підказала мені моя наївність. Свіжий погляд не фізика на фізичні проблеми. І тоді всі почали сперечатися… Розумієте, — Марина обернулася до Іскри, — ми зіткнулися з небезпекою там, де найменше її чекали: у космічній міжзоряній пустоті, за кілька парсеків од найближчих зірок. Та ще й з якою небезпекою! О, коли б це було щось матеріальне, що загрожувало нашому життю, зорельоту… Якби ми могли застосувати свої сили, майстерність, кмітливість, навіть одвагу — як завзято почали б ми працювати, досліджувати! Та небезпека виявилася значно простіша і жахливіша. Вона крилася в нашому незнанні. З дитинства, з школи ми засвоїли механіку Ньютона — Ейнштейна, всі ті непорушні та ясні істини про простір, час, рух, які на Землі і в Сонячній системі тисячу разів були перевірені на практиці, на яких тримається уявлення людей про світ. А коли ми хотіли застосувати ці уявлення до відкриття Корнєва і Марта, з'ясувалося, що вони нікуди не годяться. І ми замість того, щоб вжити якихось рішучих заходів, сиділи у зорельоті, що мчав нас невідомо куди, і сперечалися. А втім, краще розповісти все по порядку…

Після палких і страшних своєю правдою слів Бруно у відсіку керування спалахнула суперечка.

— Нічого не розумію… — розгублено сказала Марина, глянувши на товаришів широко розплющеними очима. — Ми відкрили зорю, у якої час плине у зворотньому напрямку? Нехай. Подивимося на все це логічно. Припустімо, зоря