Привид часу - Володимир Іванович Савченко

— Ні, я дивуюся! — підхопився з місця Тоні. — І тобі, Марино, і тобі, Іване. Професор тисне на вас своїм авторитетом — і ви легко відмовляєтесь од своїх ідей. А головне — від правильних ідей!

— Так чи не так, — зітхнув Стефан, — це все одно нічого не міняє…

Аскер обернувся до Тоні, насупивши кошлаті брови.

— Ніж збивати з пантелику інших, пілоте, скажіть самі, якщо вам справді є що сказати.

— Є, — запально прийняв виклик Летьє. — Час — не просто тривалість подій! І в уявленні людей, і в науці — це щось більше… Це реальність, яка має різноманітні властивості. А рівняння у фізиці, в які входить значок «t»? А гіпотези про існування «квантів часу»? — Тоні перевів подих. — А гіпотези про антиентропійні[4] вселенські процеси, які виникають із плинності часу і впливають навіть на форму планет? Що ви скажете на це, професоре?

— Не морочте мені голови, юначе! — поблажливо промовив Бруно. — Який каскад термінів! Яка ерудиція. Я в своєму житті слухав не одну сотню студентів, котрі не маючи справжніх знань, намагалися відбутися тріскотнею про те, чого зовсім не розуміли. Всім їм доводилося складати мені заліки по кілька разів…

— По суті, по суті, професоре!

— У ваших доказах немає суті, студенте! — обірвав Аскер. — На підтвердження неймовірної думки: час це щось, ви висуваєте гіпотези, які самі потребують доказів!

— Стривайте! — спинив їх дзвінкий голос Галини. — Про що ви сперечаєтеся? Нас щохвилини відносить на десятки мільйонів кілометрів кудись до Плеяд, а ви… — обурювалася дівчина. — Нам треба туди летіти? Там є зоря?

— Ні! — Бруно сердито промокнув лисину носовичком.

— Ні. Галинко… — сумно всміхнувся. Летьє, одразу втративши інтерес до суперечки. — Нема про що балакати.

— Добре, що хоч у цьому всі одностайні, — полегшено зітхнула дівчина.

Слова Галини повернули всіх до дійсності.

— Гаразд, поговорили, — Корнєв підвівся. — Підсумовую. Яскравість Г-1920 зменшилася втроє, а відстань до неї збільшилася майже на чотири парсеки. Це прямі вимірювання. Бруно доповнив їх: кутове зміщення зорі зменшилося. Але чи досить цього, щоб твердити: зорі там немає, — капітан показав рукою на оранжеву точку на зоряній карті.

— Звичайно, — зауважив Летьє.

— Саме так, — кивнув Март.

— Отже, гальмувати! — рішуче промовив Корнєв.

Чергові Корнєв і Март попрямували на місток. Усі інші астронавти закріпилися ременями в кріслах. Десь за стіною завили, набираючи швидкість, маховики протиобертання: поступово, наче провалювалася підлога, зникла важкість. Потім почали працювати маховики системи маневрування, спрямовуючи зореліт назад до Сонця. На великому овальному екрані передньої стіни замелькали сузір'я: астронавтів притиснуло до спинок крісел. Ще кілька хвилин маховики в шахті гіроавтомата завивали на різні голоси, заспокоюючи «Буревісник» у новому положенні.

Передня стіна раптом піднялась і перетворилася на стелю. Місток повернувся на шарнірах, кінець його сходів описав дугу перед обличчями тих, що сиділи під стіною. Власне, люди лежали: задня стінка відсіку стала підлогою. Астронавти розстебнули ремені і. закріпили крісла в новому положенні. Іван і Март, вивіривши прилади, спустилися до товаришів.

Тепер кожен переживав відчуття польоту. Тяга двигунів не створювала безжурно спокійне прискорення, схоже на гравітаційні поля[5] планет. Струси від мікровибухів анігілюючих порцій антигелію та водяної пари пружно передавалися по корпусу «Буревісника», тіло відчувало інфранизький музичний гул.

— Цікаво, на скільки раніше Ньютона люди замислилися б над тяжінням, якби воно отак давалося взнаки? — задумливо промовив фізик.

На його міркування ніхто не звернув уваги — всі думали про інше.

— Чому так безглуздо все трапилося? — сумно дивлячись перед собою, промовила Марина. — Чому ми не відкрили цього в перші роки подорожі? В перші, а не через п'ятнадцять!

— Те, що ми відкрили, суперечить уявленням людей про світ, — пояснив Бруно. — Ми не повірили, що це об'єктивність, а все пояснили несправністю приладів… Ех, скільки явищ ще не відкрито тільки тому, що люди вважають за погрішності приладів усе не схоже на те, що б їм хотілося побачити!

— Од вас сьогодні віє глибокодумністю, професоре, — іронічно зауважив Стефан.

— Жалкую, що з нами цього не трапилося раніше, — зле відповів фізик. — Тоді б ми не залетіли хтозна-куди!

— Невже отак й повернемося ні з чим на Землю? — знову захвилювалася Марина. — Ми погубимо хороше починання — наддальні зорельоти-майстерні. З такими труднощами добилися дозволу на політ, і тепер… Хіба на Землі мало скептиків. Вони перші заволають: «Ага! Ми попереджали!» Вони витлумачать наше повернення як поразку. І справа про дальні перельоти надовго забудеться.

— Марина має рацію, — підтримав дівчину Летьє. Його очі звузились од злості. — Хоча б оці діячі з «Діпрозору» — одразу зчинять галас: «Ось! Не послухали нас! Летіли б у звичайному зорельоті… А то все у вас не так, як у людей. Навіть час!»

Галинка і Марина розсміялися. Та й усі трохи пожвавішали. Навіть похмурий Стефан всміхнувся.

— Справа ж не в тому: поразка чи перемога, — сказав фізик. — Головне, з чим ми повернемося на Землю? Які нові знання про Всесвіт принесемо людям? Адже ми летіли саме для цього. А тепер знаємо навіть менше, ніж раніше! «Відкриття»… На Землі можуть і не повірити в те, що ми розповідатимемо. Що ми принесемо з собою? Адже, крім оповідок і факту повернення з середини дороги, доказів ніяких!

— Чому мовчить капітан? — спитала