Можливість відповіді - Ігор Маркович Росоховатський

Ми вже втомилися так, що валимося з ніг, а палац знай собі виблискує золотом бані, вабить химерними, ніби в повітрі завислими, контурами. Темні безодні вщерть повні туману. А в тому молочному шумовинні щербатими піками скель чигає смерть…

Просуваємося по карнизах боком, спиною притиснувшись до шорсткого та колючого каміння. Іноді карнизи були такими вузенькими, що носки черевиків час від часу повисали над проваллям, і тоді мимоволі зринала підступна думка: а може, цей крок останній?

Фіолетово-оранжеве світило рухалось по небосхилу, промені відбивалися, зламувалися на гранях каміння, спалахували, ніби в осколках дзеркала, і стрибали в сідловину гори, мов сонячні зайчики. Здавалося, що там починає рости вогняна куля, хтось невидимий надимає її, вона з тріском лускає, і вогняні бризки розлітаються в усі боки, запалюючи скелі. Небо, мов розмита синя акварель, підсвічується зсередини, починає вигравати веселковими барвами, і ось уже все воно — сотні перехрещених веселок.

— Поглянь, як красиво! — вигукує Сергій, показуючи на велетенське мозаїчне панно, що несподівано спалахнуло на прямовисній скелі.

— Дивись краще під ноги, не впади, — бурмочу я, дивуючись і водночас заздрячи стажерові, могутньому хлопцеві з круглим інфантильним обличчям і шапкою кучерявого волосся на голові.

Я з тривогою думаю про вулканічну активність на цій зеленій планеті, де нам треба спорудити станцію спостереження.

На гірських плато в кількох місцях ми виявили сліди зниклої цивілізації: руїни фортець, залишки брукованих доріг… Цивілізація, мабуть, загинула від природного катаклізму — виверження вулканів і сильного землетрусу, внаслідок якого море атакувало сушу, змиваючи залишки міст.

Одного разу в печері ми знайшли металеві скрині, а в них — сувої з цупкого матеріалу, що заміняв аборигенам папір. Сувої були густо поцяцьковані знаками. Довелося прикласти багато зусиль, поки нам пощастило розшифрувати і прочитати літописи. В них ішлося про історію народів цієї планети: з нескінченними виснажливими війнами і короткими перепочинками. Кілька разів і в різних варіантах переповідалася легенда про прибульців, і всюди згадувався споруджений ними палац, куди аборигени вирушали на поклоніння, як мусульмани в Мекку, а іудеї й християни — в Ієрусалим.

В одній із легенд говорилося, що прибульці збудували палац високо в північних горах, біля входу в печеру. Легенда закінчувалася плачем: “О, горе нам! Лій не виконали ЗАПОВІТУ пришельців! І ось зникають міста, вода зносить греблі, дичавіє худоба. Гинуть чоловіки й жінки, діти й старі, хворі й здорові, багаті й бідні, з усім, що створено: з будівлями високими, з машинами швидкими. Вся наша міць виявилася мізернішою за слабку билинку під поривом урагану… А спасіння було близько. Та проклята гординя засліпила очі наші! Чи не це горе справжнє, неминуче, невблаганне?”

Подібні плачі займали багато місця, проте містили обмаль інформації. В них було більше емоційної оцінки того, що сталося, хоч Сергій запевняв, що вони “наводять на думку”.

— Мій мозок створений за принципом старовинного патефона, як ти одного разу слушно зауважив, — усміхаючись, казав він. — І пружина у нього справді емоційна.

Сергій умів з виключною доброзичливістю зреагувати на який завгодно з моїх жартів і робив це так, що й образитися на нього не можна було. Колеги стверджували, що в нас повна сумісність, і то така, коли іноді шия крутить головою. Ось і тепер я піддався на вмовляння Патефона відвідати палац, хоча й бурмотів, що нема нічого гіршого від легковажного дослідження.

Ми здолали ще один стрімчак і через вузьку ущелину вийшли на невеличке плато. Палац був мов на долоні — кругла будівля без прикрас, із виблискуючим куполом. Дверей ми не помітили, можливо, вони знаходяться з іншого боку.

Сорочка моя геть змокріла, доводилося ворушити лопатками, щоб відклеїти її від спини, і я вичавив:

— Ти обрав невдалий час для мандрів. Сейсмограф неспокійний. Якщо почнеться землетрус…

— Ввімкнеться аварійна програма, — закінчив мою думку Сергій, одразу збагнувши, що мене непокоїть доля роботів, які будують станцію. — З корабля пришлють до нас рятівника. Я періодично посилаю пеленг, і вони тримають нас на прив’язі.

Ну й Сергій! Усе передбачив!

— Я тривожуся не за нас, — суворіше, ніж хотілося, зауважив йому.

— Але ти ж сам казав: аварійна програма зробить усе, що зробили б ми, — знову повторив він мої слова.

— І все ж таки мені хотілося б у небезпечну хвилину бути там, а не тут. Прискоримо нашу мандрівку, щоб встигнути повернутися “до того як…”.

— Згода. Але ти поглянь туди! — не вгавав Сергій. — Хіба не казка?

Вітер на якусь мить розігнав густий туман, і ми побачили зморшкувату, схожу на людське чоло плиту. Бурхливий потік, наче блискучий серп, розтинав її навпіл. Ми там ще побуваємо… Скелі всюди нависали так круто, а ущелина була така вузенька, що на літальні апарати надії мало.

Я мимоволі зіщулився, згадавши про зворотний шлях, і глянув на сейсмограф.

— Поглянь же туди!

Ні, цей Патефон просто-таки невиправний! Я подбав, щоб мій голос був по-наставницькому твердий:

— Даремно марнуємо час…

І осікся. Не варто зайвий раз повторювати мій коронний вислів, що давно вже став приводом до жартів.

Та стажер скористався з моєї необережності й виголосив мою думку до кінця:

— Втрачений час — втрачені можливості. Іноді з них складається все життя…

Я швиденько відвернувся, ніби й не розчув його слів, дістав апарат зв’язку і клацнув тумблером. На екрані з’явилася далека перспектива. Роботи вже закінчували фундамент і добудовували підсобні вежі. Двоє з них мудрували над цоколем