Можливість відповіді - Ігор Маркович Росоховатський
Сьогодні ми перевели Володю Юр’єва до іншого відділу, а на його місце поставили ОМШП — обчислювальну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працювати лише людина.
Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи по зміні нервового волокна неможливі.
Швидкість і точність — хвороба нашого часу. Я кажу “хвороба” тому, що, коли створювалася людина, природа багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нерви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох десятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з процесами, що перебігають за мільйонні частки секунди… Або коли вона сідає в ракету… Або коли їй потрібно прийняти одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам’яті та порівняти хоча б за годину… І коли кожна її помилка перетвориться під час розрахунків на сотні помилок…
Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди, “на вчасно підготовлені рубежі”, я з погрозою шепотів машинам:
— Заждіть, ось вона прийде!
Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо, коли навчимося змінювати структуру нервового волокна. Це буде Homo celeris ingenii — людина швидкого розуму, людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї… Вона буде благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю. І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те, чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як розв’язати складну проблему.
Та до появи Homo celeris ingenii було ще далеко — так мені тоді здавалося, — а поки що ми в інституті чекали нового директора (останнім часом вони щось дуже часто мінялися).
Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов готувався “розколоти” його на щиру розмову й з’ясувати, що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг. Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок (офіційно — щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб побути зі своїм Грицьком).
Він з’явився рівно за п’ять хвилин до дзвінка: з кучерявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорлявий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову, що кинувся був заводити “щиру розмову”, він так сухо кинув “доброго ранку”, що той одразу ж пішов до своєї лабораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом.
У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова неприємність.
— Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани, — сказав директор. — Крім тих двох, які у вас називають “проблематичними і дискусійними”.
— Виписати замість них нові? — добродушно спитав Мих-Мих.
У директора сіпнулася щока.
— А що — жінкам стоячи незручно розмовляти? — спитав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про щось запитувати.
Це був перший наказ нового шефа, і його було досить, щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах не одну робочу годину.
— Мене звуть Торієм Веніаміновичем, — сказав він на нараді керівників лабораторій. — Наукові співробітники (наголосив він) для зручності можуть називати мене, як попереднього директора, за ініціалами або ж на ім’я.
Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може директор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішували самі і ні для кого не робили винятків. Так було й тепер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас довго не затримається.
Люду, що прийшла просити відпустку за власний рахунок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму. Його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося, що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по паперах на столі і час від часу директор робив якісь помітки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і тоді він хитав головою: “Далі”.
“Навіщо далі, — сердито думала вона, — якщо він все одно не слухає?” — але продовжувала розповідь.
— Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть води подати, — сумно сказала дівчина, думаючи про Грицька, що заждався її ї шле палкі листи.
— Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться виховувати вашу п’ятнадцятирічну сестру й давати раду пустуну-братику, що закінчив сьомий клас, — додав директор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже все зрозумів і що брехати далі немає сенсу.
— До побачення, — сказала вона, червона від сорому й злості.
— Писатимете листа — передайте привіт від мене хворій мамі. — Він, як і раніше, не дивився на неї.
Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директорові вона цього не подарувала.
Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно прождав Люду, прийшов до директора просити відрядження в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в очі, засвітять там веселі іскорки. Та це “ось-ось” не наставало…
Остапенко розповідав про останні праці в інституті Філатова, з якими йому необхідно познайомитися.
Директор, мовби погоджуючись, хитав головою.
— Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннервації ока…
Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк.
“Здається, “увертюра” тривала достатньо”, — подумав він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб віддати наказ про відрядження до моря й сонця.
Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нотки гумору:
— До того ж непогано і в морі поплавати. Голову освіжає…
Остапенко намагався ще щось говорити, бо його занепокоїв серйозний тон директора. Але Тор-1,
