Можливість відповіді - Ігор Маркович Росоховатський

То скоріше згадайте ви про Палац,

Про Книгу, про ЗАПОВІТ наш.

На третій сторінці йшлося про якийсь багатошаровий пиріг, що його до певного часу ніхто не повинен куштувати. Перераховувалися й детально описувалися шари пирога, кожному давалася окрема дивна назва і розповідалося про його властивість. Четверта — поспіль списана магічними цифрами. На п’ятій давалися поради будувати міста на гірських плато, там, де “скелі ростуть вершинами донизу, де скелі ростуть вершинами вгору”.

На передостанній сторінці була зображена карта місцевості, знову ж таки з віршованими поясненнями. Сергій старанно перезняв її фотокопіром. Прочитавши останню сторінку з повторенням уже знайомих віршів про скелі, я сказав:

— Можемо тепер сміливо вступати у товариство книголюбів.

Раптом Сергій скипів:

— А ти що хотів знайти тут? Вони будували палац і писали книгу не для нас!

— І до того ж їхні наміри невідомі.

— Відомі!

— Даруй, я забув, що пости — особливий народ. Де вже їх збагнути простому космонавтові?

— Можливо, вони такі ж поети, як ти. Справа тут в іншому. Як ти не розумієш! Вони спілкуються з аборигенами доступною їм образною системою. Пригадай, зрештою, наші літописи!

— Так, так, а тут вони знайшли народ, де кожен — поет. Прості люди завжди говорили віршами…

Почулося тихе шелестіння. Прозорий ковпак опустився на книгу. В ту ж хвилину у протилежній стіні утворилися двері.

— Все ясно, — усміхнувся я. — Час відвідин закінчився, і нас запрошують відкланятись.

Ображено сопучи й не дивлячись на мене, Патефон пірнув у двері.

Даремно я хвилювався — автоматика працювала бездоганно… Як тільки ми проходили в наступний зал, у протилежній стіні відразу ж виникали двері. Логічно — адже тепер не треба було витрачати час на дезінфекцію.

Невдовзі ми опинилися на майданчику біля палацу. Патефон узяв свій блокнот і почав вивчати карту місцевості.

Поки ми подорожували в палаці, природу мов підмінили. Над скелями з’явилася густа димова завіса. У ній погрозливо спалахували різноколірні полиски. Не сподобалися вони мені. Темні свинцеві хмари нерухомо зависли над нами.

— Не будемо гаяти часу! — рішуче мовив я.

Стажер глянув на свій радіометр і спохмурнів. Тоді я не надав цьому належного значення.

— Ще б півгодинки, — благально мовив він. — Це зовсім поряд…

Вій тицяв пальцем у карту.

— Що поряд?

— Те місце…

Я прекрасно розумів, про що йдеться, але вирішив подратувати його:

— Яке місце?

Сергій розлючено глипнув своїми великими зеленими очиськами. Він зараз був зворушливо кумедний — цей розлючений акселерат, що вперше за час нашої спільної роботи таємно здійснював якийсь свій задум.

Я всміхнувся:

— Гаразд. Але не більше години. Встигнемо?

Він скоса глянув на мене й кивнув. Не сподобався мені цей погляд. І його настирливість не сподобалася. Як правило, він зрештою погоджувався зі мною, в крайньому разі — просто скорявся. А сьогодні він сам не свій. Мене щось тривожило. І цьому “щось” я не знаходив назви…

Патефон дуже швидко знайшов русло пересохлого струмка, яке було зазначене на карті. Відхиляючи зарості якихось колючок, він несподівано махнув рукою, показуючи на ущелину:

— Там!

Серце моє зайшлося. Щоб приховати тривогу, я дістав і увімкнув радіометр. Стрілка затанцювала по всій шкалі.

— Повертаємося на базу! — вигукнув я.

— Не встигнемо. — З-під Сергієвих вій знову блиснув зелений вогник. Уперше стажер не послухався моєї команди.

Мені вистачило кілька секунд, щоб зрозуміти: Сергій має слушність. Спуститися в долину до землетрусу ми не встигнемо. А якщо він застане нас на гірських вершинах…

Здалека долинув якийсь дивний шум, і грунт під ногами несподівано загойдався. Стажер, відчувши мій стан, щодуху помчав до ущелини. Я — за ним, нічого іншого мені не лишалося.

Підземні поштовхи ставали чимраз відчутнішими, з гір з гуркотом зривалися лавини…

Незабаром ми побачили і входи в якісь печери. Сергій, увімкнувши прожектор, звірився з картою і впевнено рушив до одного з них. Морок розвіявся, спалахуючи срібними іскрами. Чим далі ми заглиблювалися в печеру, тим слабшими ставали підземні поштовхи. Запахло сирістю і пліснявою. Почулося дзюркотіння води.

Ми вийшли до підземної річки й рушили її кам’янистим берегом. Весь час доводилося нагинатися, щоб не розбити собі лоба, а в деяких місцях перестрибувати з каменя на камінь. Сергій раз у раз поглядав на карту.

Промінь прожектора вихопив із пітьми велетенські стовпи. Скульптури? Але що за форми! Ще дивовижніші за ті, які ми бачили в горах. Кам’яні риби, що здибились на хвости, гострі списи, горбаті спини верблюдів, чудовиська з широко роззявленими пащеками… Сталактити й сталагміти тягнулись назустріч один одному…

Там, де скелі ростуть вершинами донизу,

Там, де скелі ростуть вершинами вгору…

продекламував Сергій.

Печери дедалі ширшали. Мертву тишу порушувало тільки наше уривчасте дихання і лункі удари водяних крапель. Підземні поштовхи тут не відчувались, проте радіометр свідчив, що землетрус іще триває.

Сергій зупинився, втомлено опустився на камінь.

— Посидимо? — запитав я.

— Перепочинемо трохи, — всміхнувся він.

— Печери Сіндбада. Бракує лише скарбів, чи не так?

— Є й скарби…

— Красиві печери. Сюди б туристів водити, — ніби не розчувши його останньої фрази, мовив я.

Він зрозумів мою недомовку і спитав:

— Хіба врятоване життя — не найбільший скарб?