На Місяці - Костянтин Едуардович Ціолковський

Сказано — зроблено.

Тепер ми могли завжди виходити нагору й, поважно сидячи в центрі кам’яної купи, робити спостереження.

Каміння могло нагрітися.

Можемо наносити нового, гаразд, що його тут унизу багато; сили, збільшеної Місяцем разів ушестеро, вистачить.

Це ми зробили вже після затемнення сонця, якого ми навіть і не були певні.

Крім цього діла, відразу після затемнення сонця, ми заходилися визначати ширину тієї місцевости Місяця, в якій перебували. Це зробити було не важко, маючи на увазі рівнодення (це видно було з того, що саме трапилося затемнення сонця) й висоту сонця. Отож виявилося, що ширина місця — 40° північної ширини, і ми, виходить, були не на екваторі Місяця.

Так минуло півдня, сім земних діб від сходу сонця, якого ми не бачили. Справді хронометр показує, що ми тут уже п’ять земних діб. Отже, ми з’явились на місяць ранком о 48-й годині. Це з’ясовує, чопу ми, прокинувшись, знайшли ґрунт дуже холодним: він не встиг нагрітися дуже, охолоджений минулою довгою 15-денною ніччю.

Ми спали, прокидались і щоразу бачили над головою нові й нові зірки. Це той самий знайомий Землі візерунок, ті ж зорі; тільки вузький отвір нашого притулку не дозволяв нам бачити багато зірок заразом, та не миготіли вони на чорному полі й ішли в 27 разів повільніше.

Ось показався Юпітер; його супутників тут можна бачити неозброєним оком, і ми спостерігали затемнення їх. Не стало видно Юпітера. Викотилася полярна зірка. Бідна, вона не відіграє тут важливої ролі! Тільки місяць ніколи не загляне до нашої ущелини, хоч би ми чекали на його тисячі років. Не зайде, бо він вічно нерухомий. Лише рух наших тіл на цій планеті може його оживити: тоді він може спуститися, піднятися й зайти… До цього питання ми ще повернемось.

Не можна ввесь час спати.

Ми почали будувати пляни.

— Уночі ми вийдемо з ущелини, але не відразу після заходу, коли ґрунт розпечений до краю, а згодом, через кілька десятків годин. Відвідаємо й нашу домівку; що там тепер робиться? Чи не нашкодило там сонце? Потім погуляємо при світлі місяця. Помилуємося в тутешнього Місяця. Досі ми бачили його схожим на білу хмарку, а вночі побачимо в усій красі, в усій пишноті й з усіх боків, бо він швидко обертається й сам себе покаже за 24 години, цебто за незначну частину місяцевої доби.

Наш великий місяць — Земля — має фази, як і Місяць, на який ми раніше дивилися з мрійною цікавістю.

Для нашої місцевости опівдні буває молодик, або новоземля; при заході сонця — перша кватиря, опівночі — повна; при сході — остання кватиря.

Ми перебуваємо в такій місцевості, де ночі й навіть дні завжди місячні. Це добре, але тільки доти, доки ми перебуваємо в півкулі, що її, видно з Землі; коли ж ми переходимо в другу півкулю, якої з Землі не видно, то відразу зникає нічне освітлення, до того часу, поки знаходимось у цій нещасній і разом з тим такій таємничій півкулі. Таємнича вона й для Землі, бо Земля її ніколи не бачить, тому вона дуже цікавить учених; нещасна — тому, що її мешканці, якщо вони там є, позбавлені нічного світла й чудового видовища.

А справді, чи є на Місяці мешканці? Які вони? Чи схожі на нас? Досі ми їх не зустрічали, то й важко було їх зустріти, бо ми сиділи майже на одному місці й займалися більше гімнастикою, аніж селенографією[1]. Особливо цікава та невідома половина, на чорному небі якої вночі завжди світиться безліч зірок, здебільшого дрібних, телескопічних, бо їх ніжне сяйво не примерхає від багаторазового переломлювання атмосфери й не заглушається грубим світлом величезного місяця.

Чи немає там улоговини, в якій могли б зібратися гази, рідини й населення Місяця? Так розмовляли ми, чекаючи ночі й заходу сонця. Його ми чекали також нетерпляче. Було не дуже скучно. Не забули й про спроби з оливою, про які загодя говорив фізик.

Річ у тім, що нам щастило добувати краплі величезних розмірів. Наприклад, краплі оливи з поземної площі, падаючи, доходили величини яблука. Краплі з вістря значно менші; через отвір олива витікала в два з половиною рази повільніше, ніж на Землі за однакових умов. Явища волосности, що залежать від боротьби часткових сил рідини, постійних на всякій планеті, проявлялися на Місяці в шість разів дужче. Те саме й з піднесенням рідини вище її рівня в рурці.

У маленькій чарці олива має форму майже кулясту — вдавлену. Не забували ми й за грішне своє тіло. Кожні 6-10 годин підживляли себе їжею та питвом.

З нами був самовар із щільно прикрученою покришкою, і ми частенько попивали настоянку з китайської травки.

Звісно, ставити його як завжди не можна було, бо щоб горіло вугілля та тріски, потрібне повітря; ми просто виносили його на сонце і обкладали розжареними маленькими камінчиками. Поспівав він швидко — не закипаючи. Гаряча вода виривалася з силою з відкрученого кранта під натиском пари, що не урівноважувався вагою атмосфери.

Такий чай було не дуже приємно пити, бо вода розліталась в усі боки, як порох підчас вибуху, і можна було добре опаритись.

А тому ми, кладучи заздалегідь чаю в самовар, давали йому добре нагрітись, потім прибирали каміння, чекали поки він простигне і, нарешті, пили готовий чай, не опікаючи губ. Але й цей, порівнюючи холодний чай, виривався з помітною силою й трохи кипів у шклянках та в роті, як сельтерська вода.

Скоро зайде сонце.

Ми дивились, як сонце торкнулося вершини однієї гори. На Землі ми б дивились на явище звичайним оком, — тут це неможливо, бо нема ні атмосфери, ні пари водяної, тому сонце ані трохи не втратило своєї синюватости, теплової та світлової сили. Глянути на