На Місяці - Костянтин Едуардович Ціолковський

— Можна, якщо зможеш, бігти або їхати на Землі з швидкістю близько 1500 кілометрів на годину, а то й більше.

— Як, у 15 разів швидше від бурі або урагану? Ну, за це я не візьмусь, цебто забув — не взявся б!

— Тож бо то й є! Що тут можливо, навіть легко, то на тій Землі, — фізик показав пальцем на місяць, — зовсім неможливе.

Так ми міркували, сидячи на камінні, бо від спеки бігти було неможливо.

Стомлені ми швидко заснули.

Нас розбудив холодок. Бадьоро підвівшись і підплигуючи метрів на три, ми знову побігли на захід, схиляючись до екватору.

Ви пригадуєте, — ми визначали, що ширина нашої домівки — 40°, тому до екватора ще далеченько було. Але не подумайте, будь ласка, що градус ширини на Місяці такої ж довжини, як на Землі. Не забувайте, що Місяць проти Землі, як вишня проти яблука: тому градус місяцевої ширини становить не більше 30 кілометрів.

Ми наближались до екватору. Температура глибоких розколин, що становила середню температуру, поступово підвищувалася і, дійшовши 25° Ц, стала, потім навіть почала зменшуватись; це показувало, що ми перейшли в другу півкулю.

Точніше ми визначали своє становище астрономічно.

Перед тим, як ми перебігли екватор, ми зустріли багато гір і сухих «морів».

Форма місяцевих гір добре відома земним мешканцям. Це, здебільшого, кругла гора з улоговиною всередині.

Улоговини не завжди порожні, вони не завжди є новітніші кратери вулканів, але дуже зрідка дійові, цебто всередині, на самім дні їх тільки зрідка червоніє лява.

Чи не вулкани ці колись викинули те каміння, що частенько тут трапляється? Інше походження їх мені не зрозуміле.

Ми часом навмисне пробігали повз вулкани, по самому краї їх і, заглядаючи всередину кратерів, двічі бачили блискучу ляву, що переливалася хвилями.

Одного разу ми навіть бачили над вершиною однієї гори величезний і високий сніп світла, що складався, певно, з розпеченого каміння.

Чи то через брак кисню на Місяці, чи через інші причини, тільки нам траплялися неокислені металі та мінерали, здебільшого алюміній.

Низькі та рівні обшири, сухі «моря» подекуди, всупереч думці фізика, мали явні хоч і мізерні сліди нептунічної діяльности. Нам до вподоби були такі трохи курні низини; але ми так швидко бігли, що курява залишалася ззаду і відразу ж улягалася, бо її не здіймав вітер і не курів нам в очі та ніс. Нам до вподоби була курява, бо ми набивали п’ятки об кам’янистий ґрунт. Курява заміняла нам м’які килими або траву. Заважати ж бігти цей наносний шар не міг, бо товщина його не перевищувала кількох сантиметрів.

Ми рилися в ньому й знаходили мул, пісок, глину, вапну трошки вугілля та Іноді черепашки й трупи якихось гробаків. А може це й не гробаки: роздивитися добре не було часу та й бажання.

— Виходить, фізику, що ти помилився, — казав я, показуючи на черепашки й підносячи їх йому під самий ніс.

Замість відповіді він показав мені в далечінь, і я побачив з правого боку ніби якесь вогнище, що в усі боки розкидало червоні іскри. Іскри описують дуже гарні дуги.

Швиденько завертаємо, щоб з’ясувати собі причину цього явища.

Коли ми прибігли на місце, то побачили розкидані кусочки більш — менш розпеченого заліза. Маленькі кусочки вже охолонули, великі ще були червоні.

— Це метеорне залізо, — сказав фізик, взявши в руки один із прохололих кусочків.

— Такі куски падають і на Землю, — говорив далі фізик, — і я не раз бачив їх у музеях. Неправильно тільки звуть це небесне каміння — «аероліти» цебто, повітряне каміння. — Особливо ця назва не личить тут, на Місяці, де немає атмосфери. Їх тут і не видно, поки вони не вдаряться об гранітний ґрунт і не розпечуться в наслідку перетворення їхнього руху в тепло. На Землі їх помітно, як тільки вони влітають в атмосферу, бо розпікаються ще в ній.

Перебігши екватор, ми вирішили знову повернути на північний бігун.

Дивовижні були скелі та купи каміння.

Якби їх переставити туди, на вашу планету, вони б, неминуче, з страшним гуркотом, повалилися. А тут їхні химерні форми пояснюються малою вагою, що не може повалити їх.

Ми мчали й мчали вперед, все більше наближаючись до бігуна.

Температура в розколинах щодалі зменшувалась. На поверхні ми не почували цього, бо поступово доганяли сонце. Незабаром ми мали побачити чудовий схід сонця на заході.

Ми бігли не швидко: не було в цьому потреби. Спати вже не спускалися в щілини, бо не хотіли холоду, а відпочивали й їли там, де зупинялися.

Засипали й на ходу, віддаючись химерним мріям: не дивуйтесь цьому, бо й на Землі такі факти трапляються, тим більше вони можливі тут, де стояти це те ж саме, що на Землі лежати (щодо ваги).

Місяць спускався дедалі нижче, освітлюючи нас і місячні краєвиди то менше, то дужче, залежно від того, яким боком він до нас повертався, водяним чи суходільним, або в якій мірі його атмосфера була насичена хмарами.

Настав і той час. коли він торкнувся обрію й почав заходити за нього, — це значило, що ми досягли другої півкулі. що її не видно з Землі.

Годин через чотири місяць зовсім зайшов, і ми бачили тільки кілька освітлених ним верховин. Але й вони згасли. Темрява була повна. Зірок — безліч. Тільки через добрий телескоп можна їх бачити стільки з Землі.

Неприємно вражала їхня безживність, нерухомість, далека від нерухомости блакитного неба тропічних країн.

І важко від того чорного тла.

Що це так дуже світить у далечіні? За півгодини довідуємось, що це верхів’я гори. Засяяли ще й ще такі верхів’я.

Доводиться збігати