Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
На екрані посміхалася Анжела. Її співрозмовником був Єгор Єлистай — живісінький, веселий, упевнений у собі…
Влад заплющував очі і відключав слух. Телевізор бурмотів на межі його свідомості, і Старий дбайливо запитував: перемикати?
Так минуло ще два дні. Пропускаючи повз вуха одкровення чергової серіальної страждальниці, Влад прислухався до дивних звуків з-за стіни. Там начебто робили ґрунтовний ремонт.
На третій день виникло відчуття, ніби час зупинився і Анжела не прийде більше. Що вона випала за борт мільярдерської яхти. Що її з’їли акули. Що вона вмерла в лікарні понад рік тому.
Він не бачив, як вона увійшла. Відчув лишень теплу хвилю, начебто від випитого келиха шампанського, і секунду по тому, — дотик долоні до свого чола. Від нього вимагалося тепер значне зусилля, щоб виглядати байдужим. Щоб не виявити радість — принаймні аж так очевидно не виявити.
Його звільнили. Перед ним поставили величезну тацю з явно ресторанною вечерею, із пляшкою червоного вина, з гарячою кавою.
Він їв. Анжела посміхалася.
«Вона мріє мене приручити, — зрозумів Влад з подивом. — Вона сподівається… Та ж вона права! Щоразу її поява пов’язана для мене з радістю, з полегшенням. У мене повинен виробитися примітивний рефлекс… Як у собачки на дзвіночок. Вона закріплює його подачками на кшталт їжі і вина…»
Синець навколо Анжелиного ока був старанно припудрений.
— Які новини? — запитав Влад, наче й нічого не сталося.
— Тобі великий привіт, — весело повідомила Анжела. — Твої читачі сподіваються, що робота йде успішно… До речі, ти збираєшся братися за роботу? Принести тобі комп’ютер?
Влад подумав хвилину. Дві.
— Принеси, — сказав він, відводячи погляд. — У мене з’явилися певні думки.
* * *
У нього справді з’явилися думки. Неприємні. Важкі для переварювання, бо Анжела мала рацію. Він ніколи не був схильний до самогубства — насправді, він був доволі близький до нього тільки того дня, коли дозволив собі взяти за руку Ганну. Коли він зрозумів, що готовий прив'язати її…
Його знову вразило те, яка колосальна прірва лежить між ним і Анжелою. Відкіля, адже вони обидва — люди, вони говорять однією мовою… Тільки Влад радше б умер, ніж прив'язав би Ганну. А з погляду Анжели пута — тільки знаряддя.
— Чому? — запитав він пошепки, і Кисіль, який сидів поряд, нашорошив вуха.
Влада більше не зв’язували, але поруч постійно хтось був. І з косих поглядів, що їх іноді кидали на нього Булка, Кисіль і Старий, Влад здогадувався: вони не на жарт його побоюються. Кожна секунда минала під напруженим, пильним контролем.
Думки про смерть гнітили Влада, але він привчав себе розмірковувати про неї, як про перемогу. Він уявляв обличчя Анжели, коли, повернувшись, вона застане трійцю тюремників у безуспішних спробах повернути його до життя. Але це мало допомагало. Влад не знаходив у собі достатніх резервів зловтіхи.
Тоді він став думати про хлопчика Артура і його батька. Він не мав з ними дружніх стосунків, майже не був знайомий — однак думка, що обоє вони поступово вростають в Анжелину мережу, підхльостувала, наче батіг.
Але найобразливішим було не це. Влад думав про Ганну — він не хотів, щоб вона жила у світі, де панують пута.
А отже, цей світ варто було зламати, перш ніж він проросте і зміцніє.
Виходить, доведеться переступити через уявлення про смерть, як про щось бридке і брудне. Забрати Анжелу — єдино можливою ціною.
Він отримав назад свій комп’ютер, не без задоволення перечитав останні написані розділи. Влад був спокійний і умиротворений.
До вечора йому стало холодно. Він мерз, тож попросив Булку принести пухову ковдру. Той, розгубившись, відповів, що такої нема й, на його погляд, у приміщенні досить тепло. Влад зацокав зубами і ліг, підтягши коліна до підборіддя, обличчям до стіни. Булка затурбувався. Тоді Влад слабким голосом попросив дістати з валізи його куртку, і, на превелику Владову радість, збентежений Булка виконав це прохання.
Тоді Влад улігся знову і попросив вимкнути світло. Зала занурилася в напівморок, тільки на столику біля крісла «чергового» пильно горіла настільна лампа.
…У куртку був ушитий пояс — шовковий шнур. Упріваючи і перевертаючись (а в кімнаті-залі й справді не було холодно), Влад намацав шнурок, розв’язав вузли, зняв пластмасові набалдашники й обережно витяг пояс назовні.
Опівночі Булка передав варту Киселеві. Кисіль розвернув телевізор екраном до дверей, сів у «чергове» крісло і поринув у споглядання якогось фільму — без звуку, щоб не потривожити сплячого літератора.
Влад спробував не думати про те, що ось оце застигле, підсвічене блакитнуватим світлом обличчя боксера-невдахи буде останнім людським лицем, побаченим ним у житті. Ні, краще згадати Ганну. І Богорада. І Дімку Шила, який назавжди лишивсь сімнадцятилітнім пацаном…
Влад підтяг коліна до підборіддя. Петлю пов’язав на шиї, другий кінець шнура намертво прив’язав до кісточок. Кисіль бачив, що він перевертається, один раз навіть наблизився, постояв поруч. Влад дихав рівно, тож Кисіль відійшов.
…Ліпше пригадати очі хлопчика Артура, якому плювати на русалок і який серед мільярдної розкоші ходить у потертих джинсах та читає книжки про Гран-Грема. А ж вони, ці наївні книжки, написані, аби людство стало добрішим…
Можна навіть пригадати Анжелине обличчя, якою вона була на помаранчевому портреті Самсона Ведрика. Якби не пута…
Якби не пута, з Анжели вийшла, може, непогана б дівчинка… Добра, любляча…
Якби не пута…
Влад міцно-міцно замружився.
* * *
«Ким я хочу бути? Півнем на великому пташиному дворі. Щоб навколо було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього двору іноді прилітав сусідський півень, ми б з ним дружили і билися. Я хотів би сидіти на паркані — над усіма… всіма коханий і нікому нічим не зобов’язаний. Так і прожити все життя — нікуди не їздити, нічому не учитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… а яким бути — вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні від мене…
Але взагалі-то я пожартував.»
* * *
— …Тут вам буде зручно, — сказав тлустий чоловічок.
Порівняно з напівпідвальною залою маленька кімната здавалася ще меншою. Вікна не було — його заклали цеглою. Жодної гострої деталі. Жодної розетки. Стіни — до самої стелі — були обшиті товстим шаром поролону.
— Не хвилюйтеся, — сказав товстун. — Вам просто треба відпочити. І моя дружина, і обидві доньки так люблять книги про Гран-Грема… Вам треба відпочити.
— Ви не могли б
