Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко

«…і дружині», — дописав він над силу.

Бути педантичним кепсько. Влад давно знав це, але ніяк не міг перебороти свою натуру. Вартувало б кинути усе — зараз, негайно! — і їхати, якщо вже вирішив…

Йому варто було зараз наплювати на обіцянки.

Проте він залишився.

* * *

Анжела сприйняла його рішення спокійніше, аніж він очікував. Перепитала: «Ти впевнений?», покусала губу, знизала плечима. Влад подумав, що, може, подалі від спокус вона одумається. Що, може, її мужній вчинок у лікарні не був випадковістю. Що Анжела зрозуміє його, а він, нарешті, прийме її, і що вона, можливо, дарунок, посланий йому долею. Подарунок, а зовсім не випробування.

Довжелезний тиждень він тільки тим і займався, що «підтягував хвости». Заокруглював, завершував, ухильно відповідав на запитання журналістів, які хотіли знати його найближчі плани. Написав короткий лист Богораду, повідомляючи про своє рішення. Анжела, похмура, відчужена, майже не розмовляла з ним, і це засмучувало його значно більше, ніж він розраховував.

«Нічого, — втішав він себе. — У нас буде час на розмови, на з’ясування стосунків. Нічого, ми ще зрозуміємо один одного, нічого…»

Треба було знайти і винайняти підходящий будинок на відлюдді, неподалік якогось села, а у Влада не залишалося на це часу і сил. Він запропонував Анжелі зайнятися пошуками помешкання, і вона, на його подив, погодилася. Накупила газет з рекламою нерухомості, подовгу говорила з кимось по міжміському телефоні, та зрештою холодно повідомила, що за п’ятсот кілометрів від столиці є на вибір два підходящих будинки, і що він, Влад, може сам визначити, який йому подобається більше.

Вони виїхали недільним ранком. До вечора планували дістатися на місце і переночувати в готелі в крихітному містечку, обведеному на карті кульковою ручкою. Дорога була добряче завантажена: городяни масово повалили за місто на пікніки. То праворуч, то ліворуч від дороги миготіли яскраві щити з закликами до мандрівників з’їхати з шосе і «насолодитися шашличком на лоні природи». У відчинене вікно втягувався дим далеких багать, бубоніло радіо, на зміну одній пісні лунала нова, і Анжела, заслухавшись, поплескувала в такт по обтислому джинсою коліну.

Влад час від часу на неї косував. Анжела, як йому здавалося, була трохи сама не своя. Напружена, сконцентрована, наче їжак, — і водночас демонстративно безтурботна.

Іноді вона навіть робила спроби почати з ним розмову.

— Ми непогано йдемо, — казала, поглядаючи поперемінно на карту і на спідометр. — До шостої вечора будемо на місці…

Влад обмежувався невиразним «так».

— Я зголодніла, — говорила вона, дивлячись тепер уже на годинник. — У нас є з собою бутерброди, але мені хотілося б гаряченького… Незабаром буде містечко, давай зупинимося біля якоїсь пристойної забігайлівки?

Влад кивав.

Вони справді пообідали в недорогій, але пристойній кав’ярні. Анжела, хоч як дивно, їла дуже мало.

— Що з тобою? — поцікавився Влад, коли вони знову рушили в дорогу.

— Напевно, нічого, — відповідала Анжела, зітхаючи. — Слухай… може, там, куди ми їдемо, хоч бібліотека є в селищі? Чи ти дозволиш мені бодай на вихідний кудись вибиратися?

Влада раптом охопило почуття провини.

— Це ж не на все життя, — сказав він примирливо. — І, зрештою, ми завжди знайдемо спільну мову… Адже знайдемо?

— Так, — відгукнулася Анжела без впевненості в голосі.

Була п’ята вечора, і Влад уже почувався втомленим, коли вони зупинилися в лісосмузі, щоб перекусити. Розклали на круглому пні бутерброди; Анжела зірвала листок м’яти і розтерла в долонях:

— Тут телефон, напевно, не бере?

— Не бере, — луною підтвердив Влад.

— Учора увечері він дзвонив, — сказала Анжела. — Переймався… Куди ми зникли… Артурчик хотів тебе бачити.

— Не вистачало ще прив’язати дитину, — промурмотів Влад.

— Можливо, він образиться, — сказала Анжела. — Він же жива людина. Так хотів зробити тобі приємне…

— Давай не будемо про це, добре? — попросив Влад. Можливо, навіть зарізко сказав. Анжела похнюпилася:

— Може, ти втомився? Може, мені сісти за кермо?

— Я не втомився, — буркнув Влад, відвертаючись.

— Тоді… У мене є міцна кава в термосі. Хочеш?

— Хочу, звісно, — відразу погодився Влад. Бо насправді саме філіжанки гарячої міцної кави йому зараз і бракувало.

Анжела акуратно скрутила термосові пластмасову «голову»:

— Обережно, вона гаряча… І дуже міцна. Багато не пий, а то на Місяць полетиш…

Налила. Влад обережно надпив.

Над їхніми головами переспівувалися синиці. По шосе промчала машина. Сідало сонце. Наближався вечір.

Влад надпив іще раз. Замружився від задоволення, піймав Анжелу за руку, що пахла м’ятою:

— Послухай… У нас же десятки років попереду. Десятки років — пліч-о-пліч… Давай… усе-таки станемо друзями, га? От ти послухала мене… не сперечалася… знаєш, який я тобі вдячний? Тоді, в лікарні… я розумів, чого це тобі вартувало. Як боляче… Ці переїзди… але ж ми перемогли! Ці люди, лікарі, медсестри живуть собі спокійно зі своїми дітьми, і відом не відають…

Анжелине обличчя було дуже блідим, зосередженим.

Влад розтулив було рота, щоб іще щось сказати. Але раптом суцільна чорнота заслала очі. Стало м’яко і легко.

Останнім його спогадом була спадаюча на траву пластикова чашечка з недопитою кавою.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Влад

* * *

Він лежав на спині, і стеля здавалася просто височенною. Як небо. Можливо, Влад поменшав? Став завбільшки із таргана?

Усе можливо.

Йому стало страшно. Він не міг пригадати, що сталося. Де він. Як його звуть.

Він — удома? І мама — на кухні?

Ні. Надто висока стеля. Надміру.

Він спробував поворухнутися — було важко. Звідкись згори з’явилася рука, міцна чоловіча рука, а потім і обличчя — незнайоме, бородате.

— Водички? Чаю? — по-приятельськи запропонував незнайомий голос. І тепер уже дві руки взяли Влада за плечі, допомагаючи сісти.

Влад перечекав запаморочення.

Ні, він не поменшав, наче тарган. Це кімната, у якій він перебував, була велика і дивна. Не кімната, а радше зала — заввишки в два стандартних поверхи. Порожня, якщо не брати до уваги дивана, круглого столу з маленьким телевізором, декількох крісел і облізлої ширми в кутку.

Влад мовчки випив воду, запропоновану незнайомим бороданем. На круглому столі закипів електрочайник, і бородань спритно, як колишня домогосподарка, заварив чай, накрив чайничок рушником, нарізав скибочками лимон:

— З цукром? Без?

— З цукром, — відповів Влад.

Поки чай заварювався, обоє сиділи мовчки. Влад повільно повертав голову, розглядаючи залу, приходячи до тями.

Вони з Анжелою потрапили в катастрофу?

Ні, він не пам’ятає. Трава, запах м’яти. Пластикова чашечка летить, розхлюпуючи коричневу рідину…

«Те, що ти мені підсипала з чай… Транкрелакс, здається…