Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко

кілька сотень метрів від нього з’явився невеликий підвідний човен. Повів прожектором, засліплюючи гостей, загасив вогні й розтанув у темряві, а Влад усе ще стояв біля скляної стінки, гадаючи: що це було? Макет? Фанерна іграшка? Чи справжнісінька субмарина?

— Ти бачив? — запитала Анжела. — Ні, ти бачив?

За склом величаво пливла медуза — сиза таріль з мереживними оборками, сніп метрових щупалець, у гущавині яких безстрашно прилаштувалися маленькі рибки. Влад повернув голову — в акваріумі лежав жовтий людський череп. Поряд нерухома черепаха притулилася до скла страшною пикою, а панцир її і пісок на дні акваріума покриті були килимом з різнокаліберних дрібних монет.

— Кинемо монетку? — запитала Анжела. — Щоб іще раз сюди… Хоч раз…

Влад сліпо озирнувся. Шикарна публіка губилася на тлі підвідного царства. Влад напевно бачив багатьох із них колись — на шпальтах газет, на екрані телевізора, де вони співали, читали новини, давали прес-конференції…

— Ти впізнав цього? — шепнула Анжела йому на вухо.

Влад важко хитнув головою.

Прямо за скляною стіною пропливла прозора риба. Усередині працював мікромоторчик з нерозбірливим маркуванням на корпусі, вертілися червоні й зелені шестірні, риба роззявляла рота і вирячувала живі очі, жовті, уважні.

— О Боже, — прошепотів Влад.

Світло в скляних залах стало поступово згасати, зате зовнішні ліхтарі загоралися яскравіше. Анжела скрикнула і схопила Влада за руку, і він побачив спершу величезний, із широченним плавцем риб’ячий хвіст. Устиг здивуватися — ну і здоровенна рибина! А потім на нього з дна зиркнуло тонке дівоче личко, оповите зеленавим волоссям. З вигляду дівчині було років п’ятнадцять-шістнадцять, вона повільно пливла назустріч Владові, лопата її хвоста розмірено рухалася, тонкі прозорі кисті хвилеподібно погойдувалися, начебто в танці. Русалка підплила впритул до скляної стінки, притулилася до неї долонями, підборіддям і грудьми. Влад тільки тепер помітив крихітні носові фільтри з приєднаними до них тонюсінькими трубочками.

Поруч хтось зойкнув, хтось грайливо погладив скло, й іще зо сім русалок виплили з темряви і наблизилися впритул до людей.

— Оце так, — хрипко мовила Анжела.

Русалки танцювали, хвости їхні виглядали настільки природно, що Влад вирячив очі. На секунду повірилося, що носові фільтри були лишень марою, що той, хто побудував підводний палац, спроможний був завести собі й русалок в акваріумі…

— Подобається? — запитали позад Влада.

Влад обернувся. Сивуватий чоловік в тонких окулярах був зовсім поруч. За два кроки.

Влад мовчки розвів руками. Жест був красномовнішим від будь-яких слів.

— У мене не було дитинства, — дуже щиро сказала Анжела. — Мені його сьогодні… подарували.

— У мене теж не було дитинства, — серйозно сказав сивуватий чоловік в окулярах. — Нехай хоч у мого сина буде… Дивіться, зараз буде цікаво.

Влад обернувся до скляної стінки. Русалки досі танцювали; мить — і звідкись зверху налетіли бородаті тритони з тризубцями напереваги. Русалки, налякані, чкурнули хто куди, а тритони затіяли битву. Їхні тризубці вивергали червоний лазерний вогонь, і у світлі цих сполохів казна-звідки виринула дивовижна риба, у пащі якої помістився б поставлений стійма ескортний автомобіль, і проковтнула відразу двох або трьох бійців. Решта розсіялися. На зміну їм зусібіч рушили, очолювані вже знайомими русалками, різноманітні й доволі колоритні істоти: гігантські спрути з блискучими очима, водолази в стародавніх костюмах, трупи потонулих моряків, що виробляли дивовижні па, морські чорти з гострими звивистими хвостами, чудовиська, роботи, каракатиці — усі виглядали настільки по-справжньому, що багато хто з гостей визнали за краще відійти ближче до центру підводної зали.

— Так, мій син любить казки, — задоволено сказав чоловік в окулярах. — Артуре, познайомся, це той дядько, котрий написав про твого улюбленого Гран-Грема…

Поруч із ним стояв худенький хлопчина років восьми. На тлі гостей у розкішних вечірніх туалетах ненові джинси хлопця здавалися особливо порваними, трикотажна кофтина — особливо розтягнутою, а білі кросівки — особливо розтоптаними.

Хлопчикові плювати було на підводні палаци, русалок і спрутів. Хлопчик дивився на Влада так, як сам Влад щойно дивився на чудернацьку субмарину:

— Ви… правда, це ви? І ви мені книжку підпишете?

* * *

Увесь вечір Влад провів у компанії маленького Артура. Не можна сказати, що робив це він із великою приємністю — Влад відчував до цього хлопчика майже містичний страх. На його погляд, дитина у такому підвідному палаці (а скільки ще таких палаців, надводних, підземних, лісових і небесних звів для нього його чадолюбивий і дивовижно заможний татусь?!) просто не може вирости нормальною. І те, що Артур з вигляду майже нічим не відрізнявся від першого-ліпшого хлопчака з міської вулиці, лякало і насторожувало Влада, замість заспокоїти.

Влад тримався з останніх сил. Був максимально привітним і щирим. Артур пам’ятав історії про Гран-Грема до дрібних деталей, і його цікавили такі подробиці з життя троля, яких не знав сам Влад, а тому їх довелося терміново вигадувати. О десятій вечора, коли за Артуром прийшла усміхнена жінка з тонким владним обличчям і повела напиндюченого хлопчика спати, Влад відчув таке полегшення, що на радощах пообіцяв «юному читачеві» нову зустріч.

— Пацан у тебе закоханий, — кинула Анжела, мружачись, наче ситий кіт.

…Вертоліт здійнявся у нічне небо. Вони стояли під холодним вітром, п’яні без вина, очманілі, водночас щасливі й розгублені.

— Пацан закохався в тебе по вуха, й уже давно. Якщо хочеш знати, весь цей прийом було присвячено твоїй з Артурчиком зустрічі.

— Він тобі сказав? — запитав Влад.

Анжела кивнула:

— Ми з ним добре поговорили. У нас, виявляється, є спільні факти в біографії… У нього теж мати вмерла в ранньому дитинстві. І теж мачуха. І алкоголік-батько. І після всього цього… після всього цього! Він сам! Усе це! Ти розумієш?!

— Господи, як я втомився, — сказав Влад.

І вони побрели в готель.

…Хазяїн підвідного замку запрошував їх залишитися на ніч, пропонував немислимі розкоші, і Влад із жахом розумів, що відмовитися важко, майже неможливо. Він бачив, як близько стоять, розмовляючи, чоловік в окулярах і Анжела. Іноді, захопившись розмовою, Анжела злегка торкалася до його руки. Владу здавалося, ніби він бачить перші, боязкі, павутинні паростки пут, що обіймають шию винахідливого мільярдера.

«Дурня, — говорив він собі. — Щоб прив'язати людину, однієї бесіди недостатньо. І двох недостатньо. І трьох. Якщо лишень…»

Артур відволікав його. Змушував напружуватися, зберігаючи невимушений дружній тон. Змушував зображати на обличчі добру, трішки грайливу посмішку професійного казкаря. Артур вірив йому, і іноді, захопившись розмовою, обережно торкався його руки на підлокітнику крісла…

— Нам не варто більше туди їздити, — глухо кинув Влад у темряву спальні.

Анжела поворухнулася. Зашелестіло накрохмалене простирадло:

— Чому?

— Ми небезпечні для них, — сказав Влад. — Особливо для хлопчика. Я не