Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Калина Луцик полум’яно відстоювала принцип повної творчої свободи, право на такий — повний — погляд, на найвідвертіші сцени сексуального життя померлих уже зірок, а їй суперечила Луїза Троянко, кажучи, що це гидко — дивитися на вибризки сперми на екрані, що мусить зберігатися таємниця інтимного життя, що, врешті, не треба показувати урологію і гінекологію у форматі 5D і не треба ворушити прах померлих великих акторів.

Нерубай як офіційний представник військового режиму лицемірів, цензорів і гнобителів мистецтва сперечався з Калиною, але дуже мляво, а Троянко сказав, що якщо на екранах показують жахливі в своєму натуралізмі сцени злягання тварин та інсектів, то чому б не показати, як роблять це насправді Пітер Броснан з Джуліаною Мур — це тільки збагатить правду мистецтва і посилить гормональний стрес у молодих кіноманів.

Згадавши про тварин, згадали про поїздку Троянка до Аргентини, й він одразу збадьорився, бо кіномистецтво його не цікавило, лише зоологія — й він, розвісивши тонку сітку електронного екрана в затіненому кутку — на книжкових стелажах — підключив флешку до екрана, й гості, зачаровані буянням кольорів і красою аргентинських пейзажів, почали їсти шашлик із молодого баранця, запиваючи аргентинським казковим червоним вином Мендоза-Шираз-Каберне-Совіньон, від чого градус їхнього настрою зріс так, що їм здалося, що всі вони — четверо люблячих один одного людей — житимуть вічно, у повній згоді й небесній радості.

Троянко нудно розповідав про тварин і рослин, побачених ним у провінції Міссіонес, пересипаючи розповідь латинськими термінами, але навіть ця наукова лекція сприймалася, як казка; нарешті на екрані з’явилися руїни монастиря Сан-Ігнасіо й зображення ящірок, відловлених Троянком. І раптом серед тропічного буяння зелені їхні погляди зупинилися на чорній випаленій смузі зелені.

— Ну, це нецікаво, — сказав Троянко, розуміючи, що його лекція добряче знудила гостей і збираючись вимкнути екран, щоб повернутися до червоного вина і кавуна.

— А що це? — спитала Калина.

— Це — сарана. Я відкрив новий вид. Schistocera Americana, — з гордістю сказав зоолог.

— Стривай, стривай, — прокинувся Нерубай від солодкої дрімоти, викликаної блуканням його лівої руки по стегнах Калини. — Покажи ще.

Уважно вдивившись у картини, повторені Троянком, спитав:

— А чому така рівна межа між зоною сарани і життя?

— Не знаю, — зізнався чесно Троянко. — Може, сарана так запрограмована? Треба вивчати. Я привіз одного паразита, він у музеї. Просто руки ще не дійшли. А тут ще скандал із цими кістками.

Нерубай, не кажучи ні слова, витягнув з рюкзака великий урядовий гаджет, розклав складану рамку — наче відкрив крила сателітарних сонячних батарей. На екрані засвітився великий герб України-Руси з короною. Набрав довгий цифровий код, приклав пучки пальців правої руки до рамки й підніс її впритул до ока, щоб пройти папілярний і сітківковий контроль. Усі здивовано дивилися на його незрозумілі дії. Здивувалися ще більше, коли побачили вживу на екрані генерала Гайдука в його службовому кабінеті. Він заклопотано сидів під портретом Тараса Шевченка, вдивляючись у монітор комп’ютера.

— А, Оксан, — сказав генерал. — Привіт. Ти вже спробував сталінградського кавуна? Що треба?

— Ігорю Петровичу, ми знайшли сарану. Ту, про яку ви розповідали. В центрі Києва.

— Ти скільки випив?

— Мій друг — видатний зоолог, спеціаліст з різної пакості… комах, змій. Він привіз сарану з Аргентини. Дуже схоже, що це — сестра сталінградської тварюки.

— А він може створити експертну комісію? — спитав Гайдук. — Тільки негайно. Завтра.

Троянко кивнув головою.

— Може.

— Тоді скажи, що я призначаю засідання на другу половину дня завтра.

Гайдук звірився зі своїм графіком.

— На 4 РМ. У мене в кабінеті. І ти також приходь.

— Слухаюсь, — Нерубай ледве себе стримав, щоб не встати по-військовому й не прикласти руку до голови.

Зображення на екрані зникло. Наче його й не було ніколи.

У кімнаті запанувала тиша, яку порушила Луїза: почала великим ножем розрізати сталінградський кавун. Стояв тріск, наче перекриття в будинку репалося. Солодкий рожевий сік полився на Луїзині руки й фартушок із картою Аргентини, намальованою на ньому. Вона облизувала пальці, смішно відкопилюючи губи, але ніхто не сміявся, наче аура безтурботності, що панувала в кімнаті, зникла так само раптово, як і зображення на гаджеті Нерубая.

Відчуваючи насолоду від щойно продемонстрованої своєї адміністративної ваги, Нерубай уже летів нестримно на хвилі дитячої поквапливості, яка нічого спільного не мала зі справжньою державницькою мудрістю.

— Валю! — гукнув він у трансі натхнення. — Можеш показати мені цю тварюку? Я завтра зрання пораджуся з людьми із національного розвідувального агентства, розкажу їм. Перед засіданням комісії.

— Звичайно, можу, — зрадів Троянко, згадавши пророцтво чорної дівчини-екстрасенса й відчуваючи, що історія з сараною — його єдиний найімовірніший шанс привернути увагу держави до потреб Музею зоології.

— Тоді поїхали!

— Хлопці! І ми з вами, — молитовно склала руки Луїза. — Можна?

— Я теж хочу! — по-дитячому надула губки Калина.

Крива веселощів знову поповзла вгору — пропорційно до нових порцій випитого вина.

— По конях! — нетерпляче скомандував Нерубай, і вони, не прибираючи за собою, бо вирішили повернутися на Поділ, щоб догуляти, сіли в «Порше» й поїхали вгору Андріївським узвозом і, звернувши біля Оперного театру з Володимирської ліворуч, проїхали кілька десятків метрів униз і зупинилися перед кам’яними сходами, що вели до Музею зоології. Була десята година вечора, й над Києвом стояла темрява.

Темрява панувала у вестибюлі музею. Світилося лише віконце вахтера, старого безногого ветерана