Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Переконаний, у мене обійдеться без наслідків. Уся річ у індивідуальних особливостях мозку. Вочевидь, я можу сприймати ці сигнали без негативних наслідків. Інші не можуть… Ну, про що ми сперечаємося, Мику, адже ти обіцяв допомагати мені…

— Обіцяв… Але тепер проблема законсервована… за рішенням Землі.

— Ти сам підказав це рішення.

— Ну, знаєш! — розчаровано прогудів Бардов і відвернувся.

Вони з Кирилом уже третю годину чекали літака у вахтовому таборі. Американці відлетіли відразу ж, як тільки домовилися про припинення проходки. Муса й Роман зайняті були демонтажем енергетичного агрегату і приладів.

Кирило встав, надів шолом, перевірив герметичність.

— Куди? — підозріло запитав шефуня.

— Піду подивлюся на захід сонця.

Бардов спохмурнів:

— Ти не надумай…

— Слухаюся, товаришу начальник.

Кирило вийшов назовні, навіть не дочекавшись вирівнювання тиску. Потік повітря з тамбура підштовхнув його, і він насилу зберіг рівновагу. Двері за спиною безшумно зачинилися. Маленьке багряне сонце висіло зовсім низько над червоно-бурою рівниною. У западинах рельєфу вже залягли лілово-чорні тіні. На сході оранжеве небо потемніло. Лише край самого обрію прорізувалася світла пляма — там сходив Фобос. Кирило попрямував до шахти. Біля устя було порожньо. Хлопці вже встигли перекинути устаткування до посадкового майданчика.

Кирило підійшов до самого краю отвору. Спрямував погляд у морок. Спробував відновити в пам’яті те, що побачив унизу, в крижаному забої. Зараз це кепсько виходило, зовсім не так виразно, як під час розповіді Бардову.

«Звісно, це не могло бути галюцинацією… Інформаційне поле тут існує всюди. Воно залишене свідомо останніми розумними мешканцями перед тим, як вони покинули планету. Навіщо — це інше питання… Можливо, сподівалися, що їх нащадки рано чи пізно повернуться? Або — це послання іншому розумові, з розрахунку на випадковий контакт. Далебі, єдиний вид послання, який зберігається, поки існує сама планета! Найпевніше інформація адресована безпосередньо мислячому мозкові. Якщо ми — їх нащадки, наш мозок має сприймати її. Інша річ, що за мільйони років еволюції людський мозок міг у значній мірі втратити цю здатність. Звідси небезпечні рецидиви[130]… Енріке й Азарій, мабуть, були близькі до розгадки, але… переоцінили свої сили… Бардов, звісно, також здогадується… Його власний мозок на це поле не реагує, у межах моїх можливостей він сумнівається… — Кирило посміхнувся. — Це його право. Адже я теж не знаю, що зі мною трапиться, коли мій мозок почне приймати інформацію. Та все ж я хочу і готовий ризикнути… Якби навіть я мав тисячу життів, їх не вистачило б, щоб наситити жадобу пізнання, палаючу в мені».

Хтось торкнувся його скафандра. Кирило швидко обернувся. Шефуня стояв поряд.

— Ну що, слідопите минулого, — сказав він, — мучишся на порозі розгадки і проклинаєш мене?

— Думки прочитані неточно, — буркнув Кирило.

— Можливо… Я не володію твоїми здібностями… Бачиш-бо, Кіре, якщо ти маєш рацію, а це не виключено, зрозумій, не треба поспішати… Рано чи пізно твій мозок поступово налаштується на тутешнє поле. Гадаю, досі ми ловили «сплески» поля лише в моменти якихось його порушень — сонячних, іоносферних, навіть, можливо, створюваних нами-таки. Я тепер переконаний, білі кристали — не найголовніше… Колись вони, можливо, були пов’язані з апаратурою, що управляє полемо чи створила його. Тому здатні викликати локальні збурення, що перетворюють частину інформації в образи — фантоми. Таким самим збурюючим чинником могла виявитися шахта. І зовсім не тому, що там на глибині чи у кризі вміщено щось конкретне, що ти сподіваєшся відшукати, — руїни, гробниці — словом, конкретні сліди минулої цивілізації…

Кирило хотів заперечити, але Бардов не дав перервати себе і продовжував:

— Чи не логічніше припустити, що саме тутешній лід володіє властивістю згущувати, концентрувати лінії інформаційного поля, що саме він — головний хранитель запису інформації. Якщо вони були подібні до нас, вода була для них вихідним началом, як і для нас. І, передбачаючи зледеніння планети, вони могли пов’язати поле саме з льодом. Це була б думка, гідна високого розуму: зробити вмістилищем інформації середовище, з якого колись народилося життя. Ми вже встановили — структура тутешнього льоду не зовсім звичайна. Кристали утворюють спіралі. Як у тих білих уламків… Звісно, все це не більш, ніж припущення. Але вони не суперечать твоїй концепції.

— Отож, тим важливіше йти на глибину, — Кирило вказав у отвір шахти.

— Ні. Якщо поле пов’язане з льодом, треба йти туди, де потужність льоду максимальна, і там, знаходячись на поверхні, спробувати перевірити твою гіпотезу.

— Нашу гіпотезу, Мику?

— Аж ніяк. Проблему ведеш ти. Я лише трохи підправив напрям… на крутому повороті. Ймовірно, ця шахта хороша лише остільки, оскільки показала, що для подальшого пошуку шахти наразі не потрібні. Наразі… Потім подивимося. Я дуже розраховую на тебе, Кіре… Може, справді, ти інший, ніж ми всі… І тобі вдасться… Треба лише дотримуватися обережності… на крутих поворотах.

— Хочеш підсолодити пігулку?..

— Ні. Я, власне, вийшов сказати тобі, що за нами сьогодні не прилетять. Доведеться ночувати тут.

— А що трапилося?

— Нічого… Не варто ризикувати після тих нічних сполохів.

— Ми як аквалангісти в океані, — з гіркотою відзначив Кирило. — Плаваємо біля самої поверхні, а під нами безодня… загадок.

— Ось і не поспішатимемо. Перш за все спробуємо зверху визначити глибину безодні.

Сонце потонуло в багровій імлі, не торкнувшись лінії обрію. Швидко темніло. Бліде світло зійшлого Фобоса ледве пробивалося крізь пелену куряви, що висіла над планетою.

Думка палахнула мов блискавка.

— А якщо Фобос? Дивний згусток металу, що обертається зовсім низько над планетою і всупереч усім законам механіки не падає на неї. Суперечки про його походження почалися ще до перших космічних польотів. Його період обертання всього сім з половиною годин. Ніхто з нас не намагався зіставляти його положення на небі з