Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Бардов довго мовчав, допитливо поглядаючи на нього. Відтак запитав:

— Дуже хочеш піти, дорогенький? А опісля, як вони, еге ж?..

Він нахилився до Кирила й додав зовсім тихо:

— Вчора отримано повідомлення з Землі. Азарій також… Не вдалося врятувати. — Він важко зітхнув. — Решта як і раніше в карантині. Там наразі нічого нового. Ось так… І підтвердження старого наказу — жодних досліджень фантомів.

— А їх тут не було, — похмуро заперечив Кирило.

— Природно, — кивнув шефуня. — Тому не треба боятися робити помилки! Помилки — головний учитель! Так, чи що?

З’явився Грідлі. Він був у легкому скафандрі й рукавицях, зняв лише шолом. Його широке обличчя здавалося блідішим ніж зазвичай, а довгий ніс ще більше загострився.

— Кепсько, — сказав він, підходячи до Бардова й багатозначно підбираючи губи, — дуже кепсько! Наш лікар вважає, що руку не зберегти. Ваш, щоправда, на щось сподівається, але… Не знаю… Тоді пораненого треба відправляти до вас. Вирішуйте… Ми могли б поки узяти до себе вашого.

— Навіщо ж? — загудів шефуня. — У нас місця досить для всіх. І вас можемо прихопити. А відносно Гіббі, якщо наш медик думає — можна щось зробити, обов’язково треба намагатися. Хай забирає його негайно.

Грідлі мовчки кивнув і вийшов.

— Що робитимемо, докторе Морстон? — запитав Бардов.

— Хай Грідлі вирішує. Він заступник Невіла.

— А ваша думка?

— Моя? — Морстон явно вагався. — Ця сумна пригода… Доктор Фред Леслі вважає, що треба припинити тут проходку… Або вести без контрольних спусків, поки не з’ясуємо причину сьогоднішніх подій. Я схильний погодитися з ним.

— Якщо припинимо проходку, шахта може заплисти, — не витримав Кирило, — це лід.

— Може, — погодився Морстон. — Тоді спробуємо в іншому місці. Проектувалося декілька шахт. Тут — перший дослід. По суті, ми відпрацьовували техніку проходки крізь лід.

— При будь-якому вирішенні питання, пропоную спуститися в шахту ще раз, — твердо сказав Кирило. — Там залишилися проби, відібрані нашими товаришами. Треба підняти їх нагору.

— Проб льоду з цієї шахти відібрано кілька десятків, заперечив Леслі. — Доктор Морстон каже — вони нічого не дали. Слідів життя не виявлено в жодній…

Кирило хотів сказати, що проби відбиралися не лише на біологічний аналіз, але, впіймавши іронічний погляд шефуні, вирішив змовчати. Бардов, вочевидь, також відступився від нього.

Заглянув Грідлі. Попросив допомогти перенести постраждалих у радянський літак. Хлопці, що прилетіли з Бардовим, мовчки підвелися, узяли зі столу шоломи і вийшли. Через декілька хвилин Грідлі повернувся.

Окинувши поглядом присутніх, він підійшов до Бардова й вичікувально втупився в нього.

— Ну, то що робитимемо? — поцікавився Бардов, погладжуючи бороду.

— Чекаємо вашого рішення, — Грідлі підкреслив «вашого».

— Якщо річ у мені, — спокійно сказав Бардов, — вважаю: перш за все треба побувати в шахті. Потім вирішувати, що робити далі.

Леслі кашлянув багатозначно.

— А літаки? — запитав Грідлі.

— Наш хай летить із постраждалими й медиками. І відразу нехай повертається.

— Наш тоді поки залишиться тут, — вирішив Грідлі. — А кому спускатися?

— Як завжди — двом — на паритетних засадах, — Бардов мигцем поглянув на Кирила. — Може, знайдуться добровольці? А можна і переграти — через винятковість ситуації.

— Краще на паритетних, — кивнув Грідлі. — Тоді хто від вас?

— Ось він хотів, — Бардов знову поглянув на Кирила, — не передумав, дорогенький?

— Ні, звісно, — різко кинув Кирило.

— О’кей. — Грідлі поглянув на Морстона, відтак перевів погляд на Леслі. — О’кей, — повторив він крізь зуби, — значить, іду я.

Морстон і Леслі перезирнулися.

— Майте на увазі, Грідлі, — хрипко сказав Фред, — я і доктор Морстон проти спуску. Даремно і небезпечно…

— Я це зрозумів, — відповів Грідлі, явно ігноруючи завершальну частину репліки. — Гадаю, — продовжував він, звертаючись до Бардова, — треба спускатися без зволікання.

— Звичайно, — кивнув Бардов і встав.

Через декілька хвилин усі зібралися біля шахти. Леслі перевірив роботу підйомника. Бардов звелів виставити край самого устя наявні контрольно-вимірювальні прилади, особисто зняв покази.

— Все в нормі, — гучно оголосив він, закінчивши узяття відліків, — певна річ, у межах доступних нам параметрів…

— А ультразвукові коливання? — поцікавився Кирило.

— Наразі не ловляться, але будемо стежити.

— Ультразвук — дурниця, — різко відзначив Леслі.

— Але ви стверджували, Фреде, що не фахівець у цій царині, — не витримав Кирило.

— А це й нефахівцеві ясно…

— Мені, наприклад, ні, — заперечив Кирило.

— Ви ось що, — загудів у навушниках голос шефуні, — ви там долю не дражніть, як відчуєте… дискомфорт чи інше стороннє відчуття, відразу повідомляйте один одному і, отож, нам. Усі ваші переговори ми почуємо й записуватимемо.

— Шкода, що не здогадалися раніше, — Кирило помацав дріт, який тягнувся від його скафандра до барабана, сполученого з записуючим пристроєм.

Другий такий самий дріт пов’язував Грідлі з другим барабаном.

— Стежте, щоб не обірвати дроти на спуску, — напучував шефуня, — від них може залежати успіх операції й ваша безпека… Ну, з богом, як казали в давнину. А ми йому, в разі чого, допоможемо…

Притримуючись за нерухомий канат підйомника, Кирило і Грідлі почали спуск. Кілька десятків обережних кроків, і пітьма оточила їх. Лише хиткі плями світла від ліхтарів на шоломах освітлювали крижані сходинки, по яких вони спускалися все нижче й нижче.

Кирило йшов попереду. Він виразно чув у навушниках напружене дихання Грідлі. Налічивши сто двадцять сходинок, Кирило затримався й озирнувся. Грідлі також зупинився в трьох кроках за ним.

— Що? — насторожено запитав Грідлі.

— Нічого… Пройшли приблизно третину спуску. Як самопочуття?

— О’кей, — не