Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

На узліссі вражений Грубер зупинився. За кілька кроків від нього по піску плюскотіли неквапливі хвилі спокійного моря.

— На цьому місці ми справді зійшли на берег… — сказав він розгублено. Але звідки тут взялися хащі?! Вчора їх зовсім не було…

— Мабуть, виросли, як же інакше можна ще з’ясувати? Оце товсте ніздрювате листя нагадує за своєю будовою брилики наших грибів, а про них навіть дитина вам скаже, що вони з’являються на голому місці за одну ніч.

Поглянувши на темно-багряний небосхил, Молодінова стурбувалась:

— Поки ще не зовсім смеркло, ми повинні знайти Навратіла. Увага, по місцях!

“Ластівка” помчала поверхнею моря.

У людей на уламку скелі від утоми вже підломлювалися коліна.

— Мені здається, ящір заснув, — прошепотіла Свозилова.

— Я теж так гадаю, — погодився Мадараш. — До ранку, однак, тут стояти не будемо, треба знайти місце для ночівлі. Без човна про повернення годі й думати…

Вони обережно спустилися з каменя і швидкими кроками попрямували вгору по схилу. Алена озирнулась.

— Потвора повзе за нами! — вигукнула вона з жахом і кинулась бігти. Северсон схопив її за руку і побіг поруч неї.

Навратіл на мить зупинився. Ящір справді підвівся. Його довге тіло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящір посунув уперед.

— Хоч ця істота і пересувається на суші, але нас не наздожене! — вигукнув скоромовкою академік і побіг за товаришами. — Незабаром ми зникнемо з поля її зору.

Та, видно, Навратіл поквапився з висновком: хоч як швидко бігли втікачі, відстань між ними й ящером все зменшувалась. А сховатись ніде — схили вкривали тільки трава та низькі кущі. Порятунок можна було б знайти хіба що на приступку кам’яної стіни за неширокою смугою лісу.

Северсон рвучко повернув праворуч і разом з Аленою вбіг у лісок. Їх одразу ж поглинули сутінки хащів. Зрозумівши манер, услід за ними кинулись Мадараш і Навратіл. Не відставав і ящір, — його гучне сопіння й тріск галуззя чулися зовсім близько.

— Сюди, сюди! — закричав Северсон. — Тут печера! У вертикальній кам’яній стіні виднівся великий темний отвір. Вчені побігли широким коридором. Алена ввімкнула прожектор на скафандрі.

Тунель завертав то ліворуч, то праворуч, але не вужчав. Навпаки, місцями він перетворювався на просторі печери, які тисячами блискіток відбивали проміння прожектора.

— Тут лишатись ми не можемо, ящір сюди пролізе… І справді, підземеллям котився шум, багатократно посилений відлунням.

Вчені уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелі. А шум безперервно наближався.

— Туди! — вказав Мадараш на розколину в стіні і без роздумів прослизнув у неї. Інші полізли за ним.

Переслідувані притиснулись одне до одного і, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цілком вільно і в темряві; гудіння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.

І в ту ж мить почувся оглушливий постріл. Ще один…

— Ви чули? — невпевнено запитала Алена.

— Дуже схоже на постріли рушниці…

— Це, безперечно, наші! — зрадів Мадараш і швидко почав просуватись назад у печеру.

— Зачекайте! Береженого й бог береже! — затримав його Навратіл, який навіть у найтяжчі хвилини не забував приказок.

Всі знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далі.

— Товариші, ви живі? — долетів здалеку приглушений крик.

— Це — наші!.. Ми тут, тут!..

— Як ви нас тут знайшли? — вигукнув Северсон, коли друзі наблизились.

— Як? Я теж дивуюсь цьому! — засміялась Молодінова. — Вас можна спокійно посилати на спартакіаду — не осоромитесь!

— Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усі золоті медалі! Але то був спринт! — сказав Фратєв схвально. — Мало не втекли від нас разом з потворою.

— Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострілів їй цілком вистачило! — Мак-Гарді з насолодою зважив рушницю в руці.

— Так воно вже йдеться на білому світі: “Коли лихо найбільше, — божа поміч найближче!” — знову повернувся гумор до Навратіла. — Так ще моя бабуся говорила.

Вся експедиція повільно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйві електричних ліхтарів він справляв ще страшніше враження, аніж здалеку.

— Насувається буря! — почувся голос Вроцлавського, який лишився на варті біля входу в печеру. — Тільки що зійшло червоне сонце, а воно, видно, завжди віщує негоду.

Вирішили заночувати в підземеллі.

— Будемо тут в захистку і від бурі, і від дванадцятиногих красенів! — схвалив це рішення Мак-Гарді.

У Заяців сьогодні смеркують. Світло в кімнаті загашено, в каміні палахкотять кілька ялинових полін. Весело тріщить і приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крісла, ліктями уткнувся в коліна, обличчя сховав у долоні. Замріяно дивиться на полум’я і слухає.

Доктор Заяц, як уже ввійшло у звичку, в ці години смеркування розповідає про свою молодість, згадує цікаві випадки, що трапилися на роботі. Миготливі вогники на стінах збуджують фантазію, дають їй крила, щоб вона вільно линула у простір.