Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Гессі замислилась на мить, а тоді подивилась на тата прямо:

— І без матінки? Ти не згадав її.

— Матінка цього маєтку не покине. Це ж її сімейний спадок. — Батько обвів поглядом бібліотеку, наповнену книжками до самісінької стелі. — Іноді для людей матеріальні речі стають вищими за все і проростають у них дуже глибоко. Так глибоко, що тримають, як коріння. Ваша матір дуже прив’язана до цього будинку, міста… До своєї цукерні, свого почесного місця в товаристві.

— А ви — ні?

— Я все життя віддав цьому місцю та своїй справі, — відповів він. — Усе життя, щоб ви могли жити безбідно й мати те, чого вам хочеться.

— Гаразд. То ви з матінкою хочете пожити окремо? — Гессі не хотіла озвучувати того, що спало їй на думку.

Вона злякалася тої відповіді, котру очікувала почути, проте батько всміхнувся ширше і важко ляснув долонями об коліна.

— Ні, що ти, Гестіє Амаліє. Це просто раптова думка. У твоєму віці я дуже хотів подорожувати й побачити багато всього. Жити в різних містах, різних країнах… — Він підвівся з крісла. — От і стало цікаво, чи ви з Генрі такі ж, як я колись.

Він не розповідав більше нічого, і Гессі не наполягала. Небезпечно глибоко занурюватися в певні теми, бо шари болю лежать не так далеко від поверхні.

З нагоди поліпшення її здоров’я батьки організували урочистий вечір. Гессі тішилася з того, що вона все ще могла сказати, мовляв, почувається надто слабкою для того, аби проводити вечір за столом у компанії дорослих, тому вони з Генрікою, братами Тавішами та іншими дітьми батькових знайомих грали в карти в малій залі.

— …Що ж, він може бути кумедним, — вдоволено заявила Генріка, коли гості пішли.

— Хто саме? — поцікавилась Гессі. — Я не встигаю за твоїм польотом фантазії та інтересу. Чи не пора визначитись?

— Фрадер же ж! А я не впізнаю тебе, Гесті.

— Чому?

— Після хвороби ти стала якась неприємна.

— Ще більше, ніж раніше?

— От не варто. Я раніше ні разу не казала, що ти неприємна.

— Але думала так. Що я не вписуюсь у твої бездоганні плани й заважаю тобі.

— Цього я теж не казала.

— Так. Ти кажеш тільки те, що тобі вигідне, і тільки тоді, коли це вчасно. Поруч Морґін Олліш — ти кажеш одне, поруч Фрадер Тавіш — інше. Про Вілена Дей Маара я навіть не згадуватиму.

Генріка спаленіла.

— То тепер я помиляюся? Моя єдина сестра, моя рідна душа каже, що я помиляюсь?

— Та ні. Урешті, це твоє життя, і я не матінка, щоб вирішувати, як тобі з ним бути. — Гессі зняла вигадливу брошку зі срібними пір’їнами.

— Гаразд, Гесті. — Сестра раптом заспокоїлась, сіла на ліжко біля неї та взяла за обидві руки, стискаючи їх. — Розумієш, ситуація моя непевна. Якщо я зараз знехтую увагою Фрадера, то можу втратити свою ниточку зв’язку з ним. А цього батьки не схвалять.

— А це нічого, що він — брат Олейн? Тебе не лякає те, що він може в листі до сестри згадати про ваше спілкування? А Олейн, мабуть, розповість про це Морґінові.

— А це, — Генріка загадково всміхнулась, — і є мій найбільший задум. Хай там як, я певна, що Моррі не охочий до будь-яких справ із тією Олейн. Вона взагалі надто стара для нього! Та й, почувши про Фрадера, Моррі негайно відчує, що може мене втратити. І тоді!.. — Сестра стиснула долоні Гессі так, аж заболіли фаланги пальців. — Тоді він гарячково кинеться до мене з вибаченнями та швидко прийме правильне рішення, щоб не тягти з ним далі!

— І тобі зовсім не жаль Фрадера в цій ситуації? — Гессі відчула, що в неї йде обертом голова від нових ідей та планів Генріки.

— Тавіша? Жаль? — Тонкі брови сестри метнулися вгору. — Ні, звичайно. Він чоловік. А чоловіки не створені для того, щоб їх жаліти. До речі, тобі нове пальто справили, побачиш його завтра, коли збиратимемось на ярмарок. Воно бордове!

На ярмарку Генріка швидко кинула сестру в юрбі й пішла у своїх справах — мабуть, шукати Морґіна. Проте й на краще. Гессі значно більше подобалось гуляти самій, особливо після того, як вона провела стільки часу вдома.

У морозному повітрі парували аромати теплого вина, настоянок із медом та інших трунків, що їх розливали крамарі в ятках обабіч. Сніг трусив повільно, зблискував, і час від часу сонце, котре лежало над річкою, як величезний апельсин, заливало все помаранчевим світлом. А в цьому світлі короткий зимовий день наповнювався справжньою магією.

Гессі пригадала, як дуже давно — ще на початку весни — зустріла на іншому, книжковому ярмарку загадкового незнайомця, перед яким вона навіть втрачала голос. І як він подарував їй книгу.

Дівчина поправила теплу шаль, котра лежала на її плечах, поблискуючи китицями, й роззирнулась. Вона відразу помітила панну Доанну з Дарріном Оллішем біля смугастого намету з гарячим вином. Обоє пили його й тихо перемовлялися, почергово нахиляючись до вуха одне одного. Наречена Аїдена тримала горнятко обома руками, ніби хотіла зігріти пальці.

Гессі швидко підійшла до них, проте вони не помітили її наближення, бо були надто поглинуті розмовою.

— Панно Доанно! — Дівчина всміхнулась. — А ось і я!

— Гессі, — Доанна привітально схилила голову. — А в мене були сумніви, чи твої батьки не відправили тебе кудись потай, адже вони мене жодного разу не впустили в гості, посилаючись на твоє слабке здоров’я!

— Проте, панянко, нарешті вас випустили з-під домашнього арешту! — На обличчі Дарріна розквітла радісна усмішка. — Маєте чудовий вигляд.

— Дякую. — Гессі всміхнулась у відповідь. — І ви.

— То я вас покину. — Доанна поправила капелюшок. — Обіцяла придбати свічок з