Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен
— Ти не втратиш його, Кеті, — лагідно заспокоював її Торн. — Життя не може бути таким жорстоким.
Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім’я одразу нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до шепоту.
— Я так боюся… — сказала вона.
— Тобі зовсім нема чого боятися.
Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він пробирається між бадилинками.
— Чого ти боїшся, Кетрін?
— Усього боюся…
Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.
— Боюся доброго, бо воно мине… Боюся поганого, бо я така слабка… Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не причетна… Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна…
— У тебе все виходить чудово, — спробував запевнити її Торн.
— Але мені все воно не до вподоби!
Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і дещо прояснило.
— Тобі прикро це чути? — спитала Кетрін.
— Трохи, — відказав Торн.
— А знаєш, чого я найдужче хочу? — спитала вона.
Він похитав головою.
— Я хочу, щоб ми повернулися додому…
Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.
— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися…
Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.
— Хоча й зараз, отут, мені безпечно, — прошепотіла вона. — У твоїх обіймах…
— Та певне ж.
Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.
— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда? — так само пошепки промовила вона. — А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми господарюємо, а?
— То дуже високий пагорб, Кеті.
— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.
Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами. Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них на обличчях сонячні блищики.
— Може, Деміен здужає, — тихо сказав Торн. — Виросте й стане вдатним фермером.
— Навряд. Він весь удався в тебе.
Торн промовчав.
— Я правду кажу, — провадила Кетрін. — Часом мені здається, ніби я й не його мати.
Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.
— Чому тобі так здається? — запитав він.
Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.
— Ну… він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не потрібен.
— Та ні, це тільки видимість.
— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до матері… А ти любив свою матір?
— Так.
— А дружину любиш?
Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала його руку.
— Я не хочу їхати звідси, — прошепотіла вона. — Хочу лежати отак усе життя…
— А знаєш, Кеті, — пошепки сказав Торн по довгій паузі, — коли я вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у світі…
Вона вдячно усміхнулася.
— Я й досі так думаю, Кеті, — прошепотів він. — І досі…
— Я кохаю тебе, — ледь чутно мовила Кетрін.
— І я тебе кохаю над усе, — так само тихо відповів Джеремі.
Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.
— І не будемо більше ні про що говорити, — прошепотіла вона. — Я хочу пам’ятати тільки оці твої слова…
Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже посутеніло.
Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали. Джеремі й Кетрін розпалили вогонь у каміні, налили собі вина й сіли поряд на м’яку шкіряну канапу.
— А що ми робитимем у Білому домі? — спитала Кетрін.
— О, до нього ще так далеко…
— А кохатися там буде можна?
— Чом же ні.
— Чи не буде це гидко в Лінкольновій спальні?
— Гидко?
— Що ми такі ниці.
— У Лінкольновій спальні, кажеш?
— Еге ж, просто на його ліжку!
— Ну, я сподіваюся, він посунеться.
— А захоче, то й приєднається до нас.
Торн засміявся і пригорнув дружину до себе.
— А ще доведеться нам звикнути до туристів, — не вгавала Кетрін. — Їх же водять до тієї спальні тричі на день.
— Замкнемо двері.
— Ні, так не годиться… О, ми братимемо з них додаткову плату!
Торн знову засміявся, потішений її гарним настроєм.
— Погляньте сюди, — й далі пустувала Кетрін. — Ви бачите, як президент врізає свою дружину!
— Кеті!..
— Кеті та Джері бавляться в ліжечку. Старий Лінкольн перевертається в домовині.
— Що це на тебе напало? — спитав Торн, намагаючись угамувати дружину.
— Ти!
Кетрін дзвінко засміялася, і Торн приєднався до неї. І весь минулий день, і цей вечір були саме такі, про які вони завжди мріяли.
Наступний день також почався чудово. На дев’яту годину ранку Торн уже зібрався їхати до собору й весело спустився до вітальні.
— Кеті! — гукнув він.
— Я ще не готова! — озвавсь її голос із ванної.
— Ми спізнимося.
— Напевне.
— На нас чекатимуть, отож поквапся.
— Стараюсь як можу.
— Деміена вже одягли?
— Сподіваюся, що так.
— Нам не можна спізнюватись.
— Попроси місіс Гортон приготувати грінки.
— Я не хочу снідати.
— А я хочу.
— То поквапся, будь ласка.
Гортон уже підігнав лімузин до під’їзду. Торн вийшов на ганок і жестом попрохав його ще трохи зачекати, а тоді швидко повернувся в дім.
За кілька хвилин Кетрін вийшла зі своєї кімнати, зав’язуючи поясок на ошатній білій сукні, й рушила до дитячої, гукаючи:
— Ходімо, Деміене! Всі вже готові!
У кімнаті хлопчика не було. Кетрін побула хлюпіт води у ванній, швидко пройшла туди й аж скрикнула від обурення: Деміен усе ще сидів у ванні, і місіс Бейлок спокійнісінько купала його.
— Місіс Бейлок, — сердито сказала Кетрін, — я ж просила вас, щоб хлопчик був одягнений не пізніш як…
— Якщо ви не проти, мем, то я гадаю, що йому краще буде погуляти в парку.
— Я казала вам, що ми збираємося взяти його з собою до церкви!
— Церква — то зовсім не місце для малої дитини, та ще й такого погідного дня.
Жінка всміхалася. Вона вочевидь не розуміла, що з нею не жартують.
— Ви вже даруйте, — Кетрін намагалася говорити спокійно, — але нам дуже важливо бути в церкві вчасно.
— Хлопчик ще замалий для церкви. Він буде
