Друга фундація - Айзек Азімов

– Ви ж із Фундації, чи не так, шефе?

– Так, сер. Я прослужив на флоті Фундації вісімнадцять років, перш ніж Перший Громадянин прийшов до влади.

– Інженерну справу теж там вивчали?

– Кваліфікований технік першого класу, Центральна школа на Анакреоні.[4]

– Непогано. І ви виявили це на лінії зв’язку, коли я попросив вас подивитися?

– Так, сер.

– Це її частина?

– Ні, сер.

– То що ж?

– Гіперреле, сер.

– Цього не достатньо. Я не з Фундації. Що це?

– Це пристрій, із допомогою якого можна відстежити пересування корабля крізь гіперпростір.

– Інакше кажучи, за нами можуть стежити звідки завгодно.

– Так, сер.

– Добре. Це нова версія пристрою, чи не так? Він був розроблений одним із науково-дослідних інститутів, створених Першим Громадянином?

– Гадаю, що так, сер.

– І ця робота є державною таємницею, чи не так?

– Гадаю, що так, сер.

– І незважаючи на це, цей пристрій тут. Це інтригує.

Ченніс кілька секунд перекладав гіперреле з однієї руки в іншу, потім різко простягнув його інженерові.

– Візьміть і покладіть його назад – точно туди і точно так, як знайшли. Зрозуміли? А потім забудьте про цей випадок. Геть-чисто забудьте!

Головний інженер притлумив у собі майже автоматичне бажання віддати честь, різко розвернувся й пішов.

Рух корабля через Галактику був прив’язаний до маршруту – точкової пунктирної лінії, яка тягнулася вдалину від зірки до зірки. Зазначені точки були мізерними ділянками від десяти до шістдесяти світлових секунд завдовжки, якщо провести їх у нормальному просторі, а між ними простягалися інтервали у багато парсеків – стрибки крізь гіперпростір.

Бейл Ченніс сів біля панелі керування «Об’єктивом» і знову відчув, як його мимоволі охоплює якесь обожнювання, коли він дивиться на цей пристрій. Він не був уродженцем Фундації і взаємозв’язок між поворотом ручки чи розривом контакту для нього не був звичною справою.

Цей «Об’єктив» міг би втомити навіть уродженця Фундації. У його неймовірно компактному корпусі було безліч електронних схем, необхідних для точного визначення розташування сотень мільйонів зірок одна стосовно одної. І навіть якщо вже це не було видатним досягненням, «Об’єктив» міг показувати положення будь-якої частини Галактичного поля відносно трьох просторових осей або відносно центру.

Саме через це «Об’єктив» спричинив справжню революцію у міжзоряних подорожах. У дні юності міжзоряних мандрів розрахунок кожного стрибка крізь гіперпростір означав значний обсяг роботи, що займало від одного дня до одного тижня – і ця робота здебільшого полягала у більш-менш точному розрахунку «позиції корабля» за Галактичною шкалою стандартів. По суті, йшлося про ретельне спостереження за щонайменше трьома значно віддаленими одна від одної зірками, місцерозташування яких відносно довільно вибраного галактичного нуля третього порядку було відоме.

У цьому слові «відоме» насправді ховався підступ. Для будь-кого, хто ознайомлений із зоряним полем з однієї конкретної точки відліку, зірки є такими ж неповторними, як і люди. Але варто стрибнути хоча б на десять парсеків, і навіть ваше власне сонце неможливо буде впізнати. Воно навіть може зникнути з поля зору. Відповіддю, звичайно, був спектроскопічний аналіз. Упродовж століть основним об’єктом міжзоряної інженерної справи був аналіз «світлового підпису» все більшої і більшої кількості зірок із усе більшою деталізацією. Водночас зростала точність самого стрибка, затверджувалися стандартні маршрути подорожей через Галактику, відтак міжзоряні мандрівки ставали все менше мистецтвом і все більше наукою.

І все ж навіть за часів Фундації з її вдосконаленими комп’ютерами і новим методом механічного сканування зоряного поля для пошуку відомого «світлового підпису» іноді потрібно було витратити кілька днів, щоби знайти три зірки, а потім обчислити їхню позицію в регіонах, що раніше були незнайомі пілоту.

Поява «Об’єктива» докорінно змінила стан речей. По-перше, для всіх обчислень тепер потрібні були координати лише однієї зірки. По-друге, з ним міг дати собі раду навіть такий новачок у космосі, як Ченніс.

Найближчою видимою зіркою у цей момент була Вінсеторі, якщо виснувати із розрахунків стрибка і появи у центрі екрана яскравої цятки. Ченніс сподівався, що це і є Вінсеторі.

Робочий екран «Об’єктива» був розташований поруч із бортовим екраном корабля, і Ченніс увів на ньому координати Вінсеторі. Потім увімкнув реле, і перед ним яскраво спалахнуло зоряне поле, в центрі якого теж була яскрава зірка, що на позір не мала жодного відношення до тієї, першої. Він налаштував «Об’єктив» вздовж осі Z і розширював поле, поки фотометр показав, що обидві зірки мають однакову яскравість.

Ченніс подивився на другу зірку через бортовий екран і виявив, що перша, на робочому екрані, аналогічна. Він повільно встановив на робочому екрані такий самий кут відхилення. Скривився і з невдоволеною гримасою відхилив результат. Потім покрутив знову – на екрані з’явилася друга зірка, потім – третя. Чоловік усміхнувся. Нарешті вдалося. Можливо, фахівець із натренованим просторовим сприйняттям зміг би зробити це з першої спроби, але в нього вийшло з третьої.

Це було коригування. Тепер останній крок – два поля перекрилися і злилися в якусь подобу світляного моря не надто правильної форми. Більшість зірок двоїлися. Але остаточне налаштування зайняло небагато часу.

Подвійні зірки розтанули одна в одній, залишилося одне поле, і тепер «позицію корабля» можна було прочитати безпосередньо на циферблатах. Уся процедура зайняла менше ніж півгодини.

Ченніс знайшов Прітчера в його особистій каюті. Генерал готувався до сну. Він підняв голову.

– Якісь новини?

– Нічого особливо. Ще один стрибок – і будемо на Тазенді.

– Я знаю.

– Не хочу надто тобі набридати, якщо ти вже лягаєш спати, але скажи, чи ти переглянув плівку, підібрану в Сілі?

Ген Прітчер кинув зневажливий погляд на згадану статтю, що лежала у чорному корпусі на низькій книжковій полиці.

– Так.

– І що ти думаєш з цього приводу?

– Думаю, що якщо у цьому регіоні Галактики за всю її історію й існувала якась наука, то зараз вона вже повністю втрачена.

Ченніс широко усміхнувся.

– Я розумію, що ти маєш на увазі. Це доволі сумно, чи не так?

– Ні, якщо ти любиш читати хроніки державців. Хоча вони, я сказав би, не заслуговують на довіру в обох випадках: там, де історія торкається головним чином особистостей, картинки стають або чорними, або білими – відповідно до інтересів автора. Я вважаю все це абсолютно непотрібним.

– Але там йдеться про Тазенду. Ось на чому я намагався зробити акцент, коли дав тобі цю плівку. Це єдине джерело зі згадкою про них, яке я зміг віднайти.

– Чудово. У них є хороші і погані державці. Вони завоювали небагато планет, якісь битви виграли, якісь програли. Нічого особливого. Навряд