Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

Сухову стало зовсім кепсько, він вже переконував себе, що поруч з ним — психічно хвора людина. Він сидів і якось приречено дивився на письмовий стіл, на реторти, пробірки, прилади, папери.

Пата ніби мимовільним рухом поправила спідницю, оголивши коліна.

— Здається, ти знаєш їм ціну, — досить зле кинув Антон.

— Чому я знаю ціну? — усмішка не зникала.

— Ціну своїм колінам.

— Принаймні мені видається, що вони у мене цілком пристойні. А хіба не так? Але чому ми почали розмову про мої коліна?

Сухов зрозумів свій програш, адже міг і не помітити того ніби мимовільного руху. Проте спрацювала вроджена безпосередність, яка, власне, ніколи Антонові не зраджувала. І тому він втішив себе, що все на краще, головне — завжди залишатися самим собою.

— Мені просто видалось, що цим рухом ти…

— Яким рухом?

Так можна було розмовляти вічно, і Антон Сухов знав не одного шанувальника подібних розмов, але сам він ніколи не відчував у собі навіть натяку на подібну здатність.

— Послухай, Гіато, мабуть, ти погано читаєш мої думки…

— Помиляєшся, Антоне, саме таким я тебе люблю.

Слово «люблю» прозвучало для Сухова наче постріл. Йому захотілося відразу підвестися й піти, залишивши цю божевільну разом з її ретортами, осцилографами, серафимами… Проте він усміхнувся й напівіронічно:

— Любов з першого погляду?

— Гадаю, не варто рахувати моїх поглядів, Антоне. Ми можемо збитися з лічби.

— Ти хочеш знову наголосити, що наша сьогоднішня зустріч — не випадкова?

— А хіба є щось випадкове в нашому світі? Все від чогось залежить і чомусь підпорядковується. Закони природи: біології, фізики, фізіології… Розумієш?

— Не важко зрозуміти.

— Тож і наша сьогоднішня зустріч теж кимось запрограмована.

— Тобою запрограмована?

Гіата задоволено примружилась. Сухов відчув, що його охоплює незбориме бажання брутально вилаятись, образити цю самовдоволену, несповна розуму красуню. Як видавалося Сухову, вона могла вічно вести безцільну розмову, щось запитувати, давати багатозначні відповіді.

— Антоне! — раптом гукнула Гіата, і з її обличчя відразу зникла маска привітності. — Ти поводиш себе як хлопчисько! Коли ти думаєш, що я з тобою просто легковажно теревеню, то ти помиляєшся. Я просто чекаю, коли вже ти трохи оговтаєшся. Сидиш напружений, злий… Відверто кажучи, я трохи розчарована. І не помічаю в твоєму погляді зацікавленості. Бачу лише напружене роздратування. Чому ти не п’єш каву? — Останні слова прозвучали майже як наказ.

Антон дивився на Гіату справді з неприхованим роздратуванням і неприязню.

— А чим, на твою думку, я повинен зацікавитись? Химерами моєї появи в цьому помешканні? Так повір, що я дуже вражений і приголомшений усім сьогоднішнім, але якщо ти чекаєш, що…

— Кава прохолоне, — мовила Гіата знову лагідно і миротворно. — Хочеш, я увімкну музику? Що ти полюбляєш?

— Нічого.

— Тобі погано зі мною? — запитала Гіата тихо й дещо розчаровано, таким тоном, ніби вони вже були знайомі багато років чи принаймні заприязнилися щойно на хвилі всепоглинаючої пристрасті. — Ти нудьгуєш… Ти роздратований. Це я тебе дратую? Антоне, скажи, якою ти мене хочеш бачити, і я стану такою… Ти скажи, що тобі в мені не подобається. І я спробую виправитись. Ти зрозумій мене, Антоне… Я химерна особа, це я знаю, але я насамперед людина, і я нікуди не втечу від людських недоліків.

— Ти давно була у психіатра?

— Спасибі за відвертість. Але психіатр мені не потрібен. А ти, Антоне, трохи задумайся — адже це саме ти прийшов до мене, я не кликала тебе, не запрошувала, але якийсь мудрий випадок звів нас разом.

— Ти розрахувала все…

— Смішний. Виявляється, ти зовсім не розумієш жартів. Я просто пожартувала з тобою. А щодо розрахунків, то… Я звичайнісінька жінка… Ну, трохи незвичайна, але… Кого нині здивуєш розумом, здатністю мислити? А нашим знайомством можеш завдячувати моєму Серафиму, він у мене великий жартівник, а я і не бороню йому в цьому. Веселіше жити. Я звичайна самотня жінка, Антоне…

Сухову тоскно згадалися діти, дружина. Він з радістю подумав про завтрашній день. Робочий день. Вже вкотре захотів підвестися і піти додому, але невідома сила все ще утримувала в м’якому кріслі.

Я проти будь-якої експансії; наукової, військової, літературної… В цьому, власне, моє життєве кредо. Життя прекрасне простотою своїх складностей, гармонією, таємничістю невідомого, не відкритого ще, не розгаданого. І не треба квапитись. Людству дано велике благо — кожному поколінню заново відкривати для себе світ, який ніби недосконало влаштований, але чи не ця недосконалість і таїть у собі привабливість, можливість відкриттів, бо цілком досконала тільки смерть.

Антон Сухов вихопився на магістраль і зупинив гелікомобіль. Було вже за північ. Минулий день, що обіцяв бути приємним, майже ідилічним, але який перетворився на щось зовсім протилежне, нарешті закінчився. Від надлишку вражень душа була спустошена, з нею зникло все: думки, слова, бажання, сили. Спробував пригадати операцію, яка ніби так вдало і швидко завершилась. Проте зараз Антон вже не був певен, що з хворим справді все гаразд.

«Треба було подзвонити в клініку. Треба було запитати. Але ж хіба думалось про це під час розмови з цією божевільною Гіатою. Божевільною? Навряд… Вероніка, мабуть, вже спить. І діти вже сплять. Після операції, коли я вже йшов додому, хворий дихав самостійно. Врешті, вночі чергує кваліфікована бригада…»

Антон намагався думати про будь-що, тільки не про Гіату. Але… ніби відчував