Зоряний вуйко - Брати Капранови
— Слухай, Падло, — гукнув я до кухні. — А може, подивимось, що у нього там?
— Де? — озвався Павло.
— Ну, в колодязі.
На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.
— На, — тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав: — Давай подивимось.
Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.
— Ні, справді, — я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, тому слова виходили якісь квадратні. — Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі — значить знав.
Павло заплющив очі, відкинув голову назад.
— Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У ме-не є.
Поки їли булку з маслом, Павло сказав:
— А я вже лазив раз у катакомбу.
— Тю, — здивувався я. — А чого не хвалився?
— А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.
— Так треба було мотузкою обв’язатись.
— Еге ж, — погодився Павло. — Ми тоді нічого не соображали.
Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся — я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.
А він її доїв, і какао моє допив, проглот.
— Слухай, — спитав я. — А в тебе мотузка є?
- Є, — сказав Павло.
— А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.
От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.
Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.
— До Турції все одно не вистачить, — зауважив я.
Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.
— Слухай, — по-діловому мовив він. — Треба чоботи такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.
Звідки такий розумний?
Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба — куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.
Дорогою Павла знову поперло на прожекти.
— А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…
— Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?
— А навіщо? — його важко було збити з думки. — Ми по-англійськи.
— Ти по-англійськи? — скривився я.
— Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.
Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:
— Дурний думкою багатіє.
А Павло тільки розсміявся.
— Здоровенькі були! — крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ґанку.
— Ти що, здурів? — гаркнув я.
— А що таке?
Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.
Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:
— Диви.
На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.
Дід охороняв свою криницю, немов скарб.
Значить, було що охороняти.
Сіли ми з Павлом на ґанку і стали думу думати.
— Слухай, — сказав Павло. — У нього там щось сховане.
Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:
— Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.
Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе — хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.
Павло почухав потилицю і сказав:
— Треба пилку взяти. У тебе є?
І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.
— А тачка є? — спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.
— Тачка?
— Ага. Ну щоб везти з Турції все.
— Що-о?
Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:
— Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.
— Що тягнути?
— Ну, з Турції. Магнітофони.
Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.
— Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв, бовдур африканський?
— Сам ти.
Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали на дворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло — людина не стійка, може щось бовкнути. Тому