Зоряний вуйко - Брати Капранови
Люди ще більше не повірили. Отут треба зробити відступ.
Справа в тому, що наше славетне місто за давніх часів було турецькою фортецею, і жили в ньому турки у фесках з туркенями у паранджах. Ну а потім, звичайно, фортецю було зруйновано до останнього камінця, турків з туркенями порізано до останньої особи, і від колишніх жителів нам, сучасним, лишилися тільки старі черепки, люльки, ядра та катакомби. Щодо катакомб: турецькі гастарбайтери завжди славилися своєю працьовитістю, тому земля під фортецею була вщерть покопана підземними ходами та галереями. І кажуть люди, а вони знають, що кажуть, то кажуть, що ці галереї виходять аж по той бік Чорного моря, у Стамбулі, і що там десь сховані величезні скарби. Але кажуть це теоретично. На практиці ж із катакомб, як їх у нас звуть, мають більше неприємностей — то земля обвалюється просто серед двору, то хата осідає, а буває, що діти лазять у ці катакомби, то завалити може, ґрунт у нас м’який. Одного разу земля провалилася просто під районною бібліотекою, а то якось біля школи розкопали глечик із срібними монетами, а ще було…
Проте зачекайте, щось я відірвався від теми.
Ну от. Єдина користь від катакомб — це коли у кого в дворі таке провалиться, можна туди, пробачте, каналізацію пустити. Дуже зручно: нічого вивозити не треба, не забивається, не переливається — краса. Але, маючи таке брутальне використання історичної спадщини, наші люди досить стримано ставляться до романтичного минулого та легенд навколо нього, тобто переповідати переповідають, а щодо практики… От чому не повірили п’яному сусідові, колезі діда Москаля, от чому проявили скептицизм. Проте самому дідові нова версія, певно, припала до смаку, бо він почав її переповідати навіть на тверезу голову, ще й ображався, коли з нього сміялися. Однак смійся чи ні, а дід уже третій день вивозив на базар повну тачку краму і дешево його продавав. І що це виходило? Чортзна-що виходило.
Я вчився тоді у школі, тобто не зовсім вчився, бо якраз почалися канікули. А на канікулах розпорядок дня у наших хлопців звичний: зранку — на пляж, опівдні — обідати, по обіді — знову на пляж, а ввечері — дискотека. І так поки набридне, або вода буде надто холодною, щоби купатись. І я, так само, як друг Павло, ретельно виконував цей розпорядок. Нам було абсолютно начхати на старого Москаля, на його ганчір’я, втім як і на решту містечкових новин. На нас чекав останній шкільний рік, і ми мусили оттягнутися, як слід.
Але раптом погода зіпсувалася.
Я прокинувся вранці і замість сонця побачив на небі сірі набурмосені хмари. Настрій одразу зіпсувався. Я придивився до обрію і дійшов висновку, що хмарам краю не видно. І щойно так подумав, як у шибки, наче підтверджуючи, дрібно застукав дощ. Тьху ти.
Мати смажила на кухні ляща, що його батько вчора припер з рибалки. Лящ був смачний, але, крім нього, ніщо мене порадувати не змогло. Як чемний хлопчик, я подякував мамі і пішов до кімнати, гадаючи, що би таке зробити, аби не пропасти з нудьги. Ввечері, звичайно, можна було піти у бар, проте до вечора лишалося ще годин із дванадцять. По телевізору, як завжди, показували муть, але я сумлінно дивився, певно, з годину. Потім почитав. Читав детектив, але він скоро скінчився, тому вдалося вбити всього години півтори. Потім ще хвилин двадцять я колупався в зубах кісткою з ляща, для чого видобув із холодильника та з’їв ще шматок. Потім геть не мав чим себе розважити і з півгодини просто тинявся хатою туди-сюди. Поки подзвонив Павло.
— Здоров, Падло, — сказав я. Я його Падлом називаю, щоби смішніше було, а він не ображається.
— Що поробляєш? — спитав він.
— Та от, — чесно признався я.
— А ти?
- І я. Приходь до мене.
— Дощ, — сказав я. Дійсно, дощ розійшовся, наче виправдовуючись за свою довгу відсутність.
— По ящику там нічого нема?
— Та!
— У бар підеш?
— А як же! Давай, може, у морський бій зіграємо.
І хвилин п’ятнадцять ми грали у морський бій, причому я вколошкав Павла три рази.
— А ти чув про Москаля? — спитав Павло.
— Якого?
— Ну, вашого сусіду.
— А що?
І тут він мені розповів всю цю історію з колодязем, катакомбою аж до Стамбула і турецьким крамом.
— Чотко. Еге?
— Брехня це, — компетентно мовив я.
— Ну, брехня. А чотко було б, еге?
— Чотко, — я мусив погодитись.
— Де ж він товар бере? — спитав Павло.
— Не знаю, — сказав я. — Купляє десь. Він же причучурений. Він понарозкаже. Море ж тисячу кілометрів. Він що, їх пішки проходе?
Павло мугикнув:
— Ну, може, якось напрямки.
— Яке напрямки, ти що, здурів?
— А може, там третій вимір, я читав.
— Четвертий, — виправив я. — Дурний ти, Падло, хоч і здоровий.
— Ні, справді, чотко було б, га?
Отак ми поговорили. А по обіді, коли припинився дощ, я таки пішов до Павла. І коли виходив з хвіртки, побачив, що сусіда наш сидить на лаві під хатою, зібравши коло себе кількох слухачів. Дід м’яв у руках свого синього кашкета і розповідав з виглядом національного героя:
— А отим, хто спускає каналізацію в катакомби, треба ноги виривати. Самі б походили там з тачкою по коліно в гімні…
Я навіть озиратися не став. У нас сусіди всі дурні, отож дід тепер у них за отамана.
Павло чекав на мене, лежачи на канапі та гортаючи чергову книжку по карате. У нього це прикол такий, він з карате приколюється. Здоровий лобуряка, цеглину і так об коліно ламає, навіщо воно йому? Я оце й кажу. А йому все одно. Кожен зі свого приколюється — я от, наприклад, рибок тримав, поки