Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Біля річки Маніньйо вразила незвична тиша: стих жаб’ячий крекіт. І куди поділися на місячних стежинах, під зоряним небом цієї чарівницької ночі водяні бугаї? Пропали з повіями заодно.

14

Маніньйо перебирався через річку, а подумки готувався до найгіршого: ще одна безглузда бійка. Безглузда й марна, а скільки їх траплялося на какаових шляхах під час перегону в’ючних обозів. Колись у такій бучі загинув і його підручний: Зе Вишкребок, не те що Валеріо Собацюра, був хлопчина сумирний, а завелися за нікчемний гріш.

За Валеріо Собацюру він не дуже боявся: більше хвалько та й під мухою; єдина небезпека — його пістоль, старовинний, заряджається з дула, але може вкласти наповал. Собацюра виграв його в карти тут-таки, у Великій Пастці, кілька місяців тому і відтоді не випускав з рук. Пержентино Маніньйо знав мало, але ж це людина полковника Боавентури, отже, гарячки не поротиме, так само як і капітан Натаріо да Фонсека. Найбільше тривожив його Дориндо, той ховав камінь у пазусі: по-справжньому небезпечний не рогоносець, а ревнивець, навіть якщо ревнивцеві не наставили рогів, а лише через саму підозру.

Коли переходили по камінню річку, Маніньйо підтримував Валеріо Собацюру, нетвердого на ногах, а сам скоса поглядав на Дориндо.

Що діється в таборі, побачили не зразу, заважали поставлені кружка кибитки. Чувся тільки звук, такий дивний, що навіть Маніньйо і той зачудувався. Звук злинав мелодійними хвилями: безперечно, музика, але не гармонія, не шестиструнна гітара чи кавакіньйо. Як і не органчик; мелодія хоч ніжна й гарна, але не врочиста, вона лагідно лилася і вібрувала, весела й журна, в одному й тому самому темпі, і ноги самі просилися до танцю. На своєму довгому віку Маніньйо не чув таких чудових і бентежних звуків. На який рік йому звернуло, він достеменно не знав, але дожив уже до сивого волосу.

Четверо чоловіків ішли з хутора карати й мстити, відбити майно, монети й дівок, витурити під загрозою зброї циган. Але загін завагався, і винна була музика — вона шугнула аж до зірок, розлилася по лісу. Завмерли й собі, заслухавшись, і звірі, ягуари, змії, цвіркуни й сови. Аж тепер Маніньйо збагнув, чого мовчать водяні бугаї — ці болотні мешканці наділені тонким слухом.

Наші зухи плуганились нога за ногою; поминули кибитки, і перед їхніми очима постало дивне видовище. Безвісти пропала жінота, вся вісімка, була тут — одні сиділи, інші стояли. Двоє заброд — Маврисіо й Мігуел — з небаченими інструментами в руках давали концерт повіям і циганкам. Були тут усі: Марія Жина, заплакана й осміхнена, Жозеф із сережками й перснями, при головній ворожці Бернарда, Малена з немовлям на руках і її нерозлучний дружок Алберто, старі, молоді й діти. Скутий кам’яною мовчанкою, вавилонський царський двір і місяць уповні.

Єдиний, хто не втишив кроку, то це Фадул Абдала; він ішов у супроводі Дуду Урвителя: підліткові треба бачити все самому, ото потім буде розповідей. Турок поспішав, щоб встигнути на місце подій. Під ногами хруснули галузки, і з-поза дерева вигулькнуло худорляве жіноче обличчя. Бликнувши на ватагу, Збуй-Вік насупилась і приклала до губів пальця. Прибульці стали. Фадул упізнав скрипки.

Підпилий Валеріо Собацюра заточився, замахав іншим, щоб не зупинялись. Хотів був вихопити з-за пояса пістоль, проте Маніньйо відібрав його. Дориндо, побачивши Гуту в екстазі, хотів був гарикнути на неї, але турок затулив йому рота своїм здоровенним ручиськом. Усе це витівки нечистого, метис Пержентино перехрестився. Може, тому й обійшлося без бійки.

До Маврисіо й Мігуела підпрягся Жозеф: не цар, саме божество дикої пущі. В найніжніше цигикання скрипок вплелося божественне тюрлюкання флейти Пана. Ах, цей концерт, ці іскрометні чардаші неповторної циганської ночі в Великій Пастці!

Хто не вірить у майбутнє Великої Пастки, то це дипломант Андраде-молодший

1

Передавши з метисом Пержентино пакет і попередження Бернарді, капітан Натаріо да Фонсека прискакав у Велику Пастку вранці й одразу перебрався через річку: на другому березі отаборилися цигани. І то вчасно, бо інакше Жозеф надурив би Фадула Абдалу і сплавив би йому віслюка химерної масті.

Знавець золота й прикрас, своєї галантереї, але темний щодо коней і в’ючаків, турок давав за віслюка рівно половину заправленої ціни. Треба було бачити, як проваджено торг, до якого красномовства, до якої казуїстики вдавалися обидві сторони, як сперечалися до піни на губах. То гнівні філіппіки, то жалібні плачі. Обидва навперемін проголошували себе жертвами зажерливості, підступності й зловмисності партнера. У запалі суперечки в хід ішла арабщина й романщина — це ще треба довести, чи цей шахрай уміє по-циганському, переконано говорив Фауд Каран, коли Фадул в ітабунському кабаре розповів йому про торг.

Жозеф кричав про безсоромність, нечувані збитки, одначе пристав би на пропоновану ціну, якби не капітан; той над’їхав і все поламав. Поручкався з Фадулом, кивнув циганам — Маврисіо й Мігуел пасли табун — і поцікавився:

— Торгуєте віслюка, куме Фадуле?

— Та ось. Як він вам, капітане?

— Зараз глянемо.

Підійшов до віслюка, провів рукою по здухвині, закопилив губу, оглянув зуби. Жозеф весь підозра.

— У вас що, куме, гроші зайві? Купувати віслюка затяжної линьки? Схибнулися?

— Затяжної линьки? А що воно таке? Зроду не чув. — Боячись капітана Натаріо да Фонсеки, Жозеф вдавав невинність. — Не знаю, про що ви кажете.

Натаріо не удостоїв його відповіддю. Зате Фадул, обурений спробою цигана пошити його в дурні, із шкури вилазив, пінився з люті, репетував. Жозеф дивувався: а як же баришувати, без вигоди, чи що?

— Не до шмиги, вибирайте іншого.

Капітан оглянув табун, який пасли Маврисіо й Мігуел; на конях і віслюках він знався. Менджувати тут нічим, така була його думка. Із цього стригунця, щоправда, може вирости непоганий в’ючак, але це ще коли буде. А зараз Фадулові потрібен дужий, здоровий осел, без усякого ганджу, бо між Великою Пасткою і Такарасом суцільні бакаї.

— На ярмарку в Такарасі, ось де, куме, хороші віслюки, — підказав Натаріо.

Зате в торг за медальйон, про ціну за якого домовилися раніше, він не втручався — ювелірні прикраси не його царина. Жозеф дав задній хід.

— Без віслюка ціна інша…

— Як це інша? Ми ж домовились!

— Без віслюка… ваша милість…

— Ніяка не милість… — Фадул аж нетямився. — Те саме по собі, це саме по собі. Плачу, як домовились, і ні дрібки більше.

Він мав ту перевагу, що медальйон був у нього. Добув з кишені штанів пачку старих, заяложених асигнацій,