Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв
— Все! — гордовито сказав Кейз-Ол.
— Вітаю вас, любий! — Мей схопилася, заплескала в долоні. — Оце і є Уранія? Негайно виходьмо! А ото хто стоїть?
Кейз-Ол обмацав очима самотню постать на пристані.
— Це шеф-інженер Уранії — Стун-Ай.
Щось у його голосі примусило Айта насторожитись. Мабуть, те саме відчула й Мей. Вона стурбовано звела брівки.
— Він мені не подобається! Ну, то ходімте вже!
— Ходімо! — повільно промовив Кейз-Ол, подаючи їй руку.
Як тільки Кейз-Ол та Мей з'явилися в отворі головного трапа, Стун-Ай помчав до них. Як і личило його високому рангу, він зупинився лише за два кроки і вітав господаря простягнутою вперед рукою.
Кейз-Ол відповів, кивнувши головою.
— Нарешті прибули! — швидко заговорив Стун-Ай. — Я втомився вас чекати.
В голосі цього блідого, худорлявого чоловіка з гарячковими очима бриніли чудні інтонації — здавалося, інженер і сміявся, і плакав, і погрожував, і сам тремтів од страху.
— Ви заслуговуєте найвищої подяки, Стун-Ай! — з надмірною бундючністю промовив трильйонер. — За ваші заслуги я підвищую вас до звання Радника особливого призначення і даю вам право одного вирішального голосу в Асамблеї недосяжних!
— Дякую, ясновельможний! Я ваш найвірніший слуга навіки!
На цьому офіційна зустріч кінчилась. Кейз-Ол повернувся до лайнера, незважаючи на настирливе прохання Мей оглянути Уранію негайно.
Вранці наступного дня екскурсантів було розбито на дві групи. Гостей запросили до розташованого поблизу порту готелю відпочити, а двісті «наймудріших» після сніданку спеціальним електропоїздом поїхали до самої Уранії.
Екскурсанти ступили на територію підземного міста тоді, коли над ним «панував вечір».
З майданчика, який, здавалося, висів над прірвою, було видно безліч вогнів. Вони тяглися ланцюжками, розсипалися туманностями, сплітались у химерні візерунки реклам. А над ними сяяли полохливі зорі.
Вечір швидко перетворився на ніч, яка, в свою чергу, почала змінюватись світанком. Виразнішали силуети будинків, танула, світлішала легенька імла. І навіть «Зоря Кейз-Ола» прокотилася саме так, як над Дайлерстоуном.
Звісно, Сонця не зійшли, але ілюзія ранку була майже повною. Небо над містом забарвилось у такий колір і так світилося, наче воно й справді простяглось у безмежність, а не лежало на дахах будинків суцільним залізобетонним куполом. Апарат зміни дня й ночі працював бездоганно.
При денному світлі перед екскурсантами постало велике місто — зелене й красиве. Звідси, з майданчика Погоди, воно здавалося безмежним.
— Грозу! — кинув Кейз-Ол.
Одне тільки слово — і на Уранію посунула важка навала хмар. Це був міраж, гра світла й тіней. Стеля підземного міста не змінилась, і тільки через розпилювачі бризнуло рясним дощем. Блискавиці були справжніми електричними розрядами струму високої напруги, а грім — відголоском пірейського грому, записаного і відтвореного спеціальною стереофонічною апаратурою.
Незабаром знову вияснилось. На яскравій зелені тропічних дерев замерехтіли краплинки роси.
— Чудесно! Незрівнянно! Дивовижно! — чулося з вуст вражених мільйонерів.
Уранія мала два проспекти, а далі вже йшли звичайні невисокі тунелі. Одна вулиця належала цілком Кейз-Олові. Трильйонер сказав про це спокійнісінько, ніби не помічаючи гримас невдоволення на обличчях екскурсантів, і показав рукою:
— А ото — ваш проспект Щасливих, шановні наймудріші! Ходімо огляньмо ваші домівки.
Багатьох спіткало неприємне розчарування. На дверях кращих особняків уже висіли таблички з іменами найбагатших мільярдерів. Вільними залишались тільки гірші будинки та крихітні вілли.
Настрій екскурсантів почав підупадати. Взаємна заздрість і озлоблення проти Кейз-Ола розхитували єдність «наймудріших», псували їм перше враження від Уранії.
Кейз-Ол це побачив. Для нього було невигідно лишати мільйонерів у такому стані. Хай собі гризуться один з одним, але до диктатора Уранії вони повинні ставитися з цілковитою пошаною.
— Межі міста можна розсунути. Хай кожний з вас побудує собі палац на власний смак. Але чи варто це робити? — Кейз-Ол обвів поглядом строкатий натовп. — Хіба ми тут збираємось доживати віку? Ну — місяць… найбільше — рік… а тоді…
Мей демонстративно позіхнула, показуючи, що їй набридла балаканина.
— Даруйте, моя люба! — шепнув їй Кейз-Ол. — Шановні наймудріші, прошу до столу. Детальніше ми оглянемо Уранію завтра, а зараз вип'ємо за наш острів порятунку, поєднаємо серця в теплій, щирій розмові!
На екскурсантів уже чекали накриті столи посеред чудесного саду над тихим озерцем.
Все здавалося справжнім — і барвисті пташки, що пурхали й щебетали на гілках, і струмочки, що дзюрчали в траві, і синє небо з білими хмарками. За кущами неголосно перегукувались невидимий багатоголосий хор і потужний симфонічний оркестр. І все-таки чогось не вистачало.
Бракувало людей. Крім камердинера містера Кейз-Ола, не було навіть служників — усе виконували автоматичні пристрої. І оце безлюддя пригнічувало мільйонерів.
Усі вони, як і Кейз-Ол, зневажали народ і боялись його. Але коли б зараз на вулицях цього міста, десь за надійною огорожею, вирував натовп, кожен мільйонер почувався б краще.
Тільки ні, мертво, безлюдно в Уранії. Місто було схоже на театр, де після вистави забули вимкнути світло й радіо. І ця неприродність призводила до того, що навіть цілком реальні речі довкола здавалися кожному чимсь штучним і ефемерним.
Всі вони знають, що над блакиттю неба Уранії нависла величезна маса землі та води. Розрахунки розрахунками, але проти могутніх катаклізмів, що руйнують цілі континенти, не вистоять ніякі утвори людських рук. Може, і древні рапанури так само пишалися своїми підземними склепами, аж поки загинули під ними.
Чи варто ж ризикувати життям? Чи варто, йдучи вслід за Кейз-Олом, кидати виклик усьому людству?
Такі думки перебігали в головах мільйонерів під час банкету. Спроби Кейз-Ола розворушити компанію не привели ні до чого, і він, за непомітним знаком Мей, оголосив, що покидає «наймудріших», бо його наречена почуває себе недобре.
Відсутність Кейз-Ола не
