Господиня - Стефані Маєр

— Певна річ, — засяяв Джеймі й розпростав худенькі груди.

Я не повірила своїм очам, коли Джеб поклав рушницю в нетерплячі руки Джеймі.

— Ви що, збожеволіли? — зойкнула я, та так гучно, що спочатку не впізнала свого голосу, ніби все життя розмовляла пошепки.

Вони обоє приголомшено поглянули на мене. Вже за мить я стояла в коридорі й мало не сіпнула холодний метал рушниці, мало не вирвала з рук хлопчика, проте вчасно отямилася. Не тому, що боялася смерті, а тому, що у цьому питанні я була слабкіша за людей: навіть заради спасіння хлопчика не могла примусити себе торкнутися зброї.

Натомість я обернулася до Джеба.

— Що це ви надумали? Давати зброю хлопчику! Він же може застрелитися!

— Джеймі пережив достатньо, аби зватися чоловіком, і вміє обходитися зі зброєю.

Від Джебової похвали Джеймі розправив плечі та ще міцніше притиснув рушницю до грудей.

Легковажність Джеба мене приголомшувала.

— А що як по мене прийдуть, коли чергуватиме він? Ви подумали, що може статися? Це не жарти! Джеймі може постраждати через мене!

Джеб був спокійний як двері.

— Нічого з ним не станеться. Я впевнений.

— А я от не впевнена, — мій голос знову зірвався на крик і луною відбився від стін тунелю. Хтось мене точно почув, але мені було байдуже. Нехай краще приходять, поки Джеб тут. — Якщо ви так упевнені, тоді залиште мене взагалі без нагляду, і крапка. Але не ризикуйте життям Джеймі!

— Ти за малого хвилюєшся чи просто боїшся, що він спрямує зброю проти тебе? — запитав Джеб знудьгованим голосом.

Я заморгала, гнів наче рукою зняло. Таке мені навіть на думку не спадало! Я розгублено поглянула на Джеймі — він був здивований не менш за мене.

Мені знадобилася хвилина, аби зібратися й викласти свої аргументи. Обличчя Джеба вже змінилося: стало суворим, губи стиснулися — ніби він уже мав напоготові останній довід, який завершить цю гру, що починала йому набридати.

— Дайте рушницю Іяну… та кому хочете! Мені байдуже, — промовила я повільно і рівно. — А хлопчика не чіпайте.

Раптом обличчя Джеба розпливлося в усмішці. Дивно, але в той момент він нагадав мені кота, що точить кігті.

— Це мій дім, дитинко, і я роблю тут, що хочу. Завжди.

Джеб розвернувся і, насвистуючи, пішов геть. З роззявленим ротом я дивилася, як він віддаляється, а потім, коли він зник, повернулася до Джеймі, який понуро дивився на мене.

— Я не дитина, — сказав він басовитіше, ніж зазвичай, войовничо закинувши підборіддя. — А тепер… тепер іди до кімнати.

Наказ був менш ніж суворим, але що я мала робити? Я здалася без опору.

Присівши біля входу в печеру, я обіперлася спиною об кам’яну стіну — щоб заховатися за напівзатуленою ширмою і водночас бачити Джеймі. Обхопивши коліна руками, я робила те, що мені залишалося у цій безглуздій ситуації,— хвилювалася.

Я вдивлялася і вслухалася, щоб бути напоготові, якщо хтось наблизиться. Хай там що казав Джеб, а я не ризикуватиму Джеймі. Краще я сама вийду з кімнати, перш ніж мене змусять.

«Згодна», — беззаперечно погодилася Мелані.

Джеймі декілька хвилин постояв у коридорі, міцно стискаючи рушницю, не впевнений, як правильно виконувати свій обов’язок. А тоді почав походжати перед входом, але за деякий час відчув, що поводиться як дурень, і присів на долівку біля відсмикнутого краю ширми. Зрештою він примостив рушницю на ногах, а підборіддя зіпер на долоню. Минув якийсь час, і він зітхнув. Стояти на варті було не так захопливо, як він очікував.

Але мені не набридало дивитися на нього.

Годину чи дві потому він став крадькома кидати на мене короткі погляди. Його губи кілька разів розтулялися, але він не наважувався заговорити.

Схиливши підборіддя на коліна, я терпляче чекала. І моє терпіння було винагороджено.

— Планета, на якій ти мешкала перед тим, як втілитися в Мелані,— нарешті промовив він, — яка вона? Така як наша?

Напрям його думок заскочив мене зненацька.

— Ні,— відповіла я. Наодинці з Джеймі непотрібно було шепотіти. — Ні, вона зовсім інша.

— Розкажи про неї,— попросив він, схиляючи голову набік — як завжди, коли по-справжньому зацікавлювався казками, які Мелані розповідала йому перед сном.

І я йому розповіла.

Про затоплену планету — Світ Морських Водоростей, про два світила, еліптичну орбіту, про сірі води, непорушну незмінність коріння, про надзвичайний зір тисяч очей і нескінченні розмови мільйонів безмовних голосів.

Він слухав із широко розплющеними очима і захоплено усміхався.

— А окрім неї, існують інші планети? — запитав він, коли я замовкла, пригадуючи, чи нічого бува не проґавила. — Чи є інші іншопланетяни, окрім морських водоростей? — він засміявся на власний каламбур.

Я також засміялася.

— Звичайно, є ще чимало різних світів.

— Розкажи.

І я розповіла йому про Світ Співочих Кажанів — як то було жити в музичній сліпоті, як то було літати. Я також повідала йому про Планету Туманів — як то було мати щільне біле хутро ведмедя і чотири серця, аби