Господиня - Стефані Маєр

Джеб погладив мені руку, але не зважав на мою знервованість.

— Тут у нас здебільшого спальні та склади. Ці печери ближчі до поверхні, тому підвести сюди світло було легше.

Він показав на тонку яскраву тріщину вгорі. З неї на землю падала біла плямка завбільшки з долоню.

Ми підійшли до широкої розвилки — ба навіть не розвилки, а справжнього роздоріжжя, схожого на восьминога, — так багато рукавів від нього відходило.

— Третій зліва, — сказав Джеб, очікувально поглянувши на мене.

— Третій зліва? — повторила я.

— Правильно. Не забудь. Тут легко заблукати, а для тебе це небажано. Люди радше приріжуть тебе, ніж покажуть дорогу.

— Дякую, — промовила я з ледве помітною іронією.

Він засміявся, ніби моя відповідь порадувала його.

— Ніде правди діти… Від того, що я скажу це вголос, гірше не стане.

Але і краще теж не стане. Проте я промовчала. Я і сама потроху почала отримувати задоволення. Як чудово, коли до тебе знову хтось балакає! З Джеба було, опріч усього, цікаве товариство.

— Один, два, три, — відрахував він, а потім повів мене третім коридором ліворуч. Ми проминали круглі входи, закриті різноманітними саморобними дверима. Одні були завішані візерунчастою тканиною, інші — затулені шматками картону, склеєними скотчем. А на одному вході було двоє справжніх дверей — одна стулка дерев’яна, пофарбована начервоно, друга — сіра металева.

— Сім, — порахував Джеб і зупинився навпроти невеликого круглого отвору, в який тільки я змогла б пройти, не пригинаючи голови. Приватність цієї печери охороняла симпатична світло-зелена ширма — така могла б перетворити приміщення на вишукану кімнату. На шовковій тканині був вигаптуваний вишневий цвіт.

— Це єдине приміщення, яке зараз спадає мені на думку. Єдине з наявних, пристойне для людського проживання. Воно буде вільне ще кілька тижнів, а доти ми підшукаємо тобі щось краще.

Він відсмикнув фіранку, і нас зустріло привітне світло — яскравіше, ніж у коридорі.

Від вигляду кімнати у мене запаморочилось у голові — можливо, тому, що вона була вища, ніж ширша. Стояти в ній було наче опинитися всередині водонапірної башти або зернового елеватора. Не те щоб я колись бувала в таких місцях — ці порівняння навела Мелані. Стелю позаплітав лабіринт тріщин. Неначе виноградна лоза, ці прожилки світла звивалися й перехрещувалися. Мені це здалося небезпечним. Але, заводячи мене всередину, Джеб не виявляв жодного остраху.

На долівці лежав подвійний матрац, із трьох боків якого було майже по метру вільного простору. Дві подушки і дві ковдри, складені попарно на обох половинах матраца, свідчили про те, що це кімната на двох. Товста дерев’яна тичка — схожа на ручку від граблів — була на рівні плечей горизонтально вставлена кінцями в дірчасту, мов швейцарський сир, стіну. На тичці висіло декілька футболок і дві пари джинсів. Біля стіни, неподалік саморобного вішака, стояв дерев’яний табурет, а під ним, на долівці — стосик зачитаних книжок у м’яких палітурках.

— Це чиє? — запитала я у Джеба, знову перейшовши на шепіт. Місце так очевидно комусь належало, що здавалося, наче ми більше не самі.

— Одного з хлопців, який зараз на вилазці. Його кілька тижнів не буде. А тим часом ми тобі щось підшукаємо.

Мені це не подобалося — не сама кімната, а думка про моє в ній перебування. Присутність власника була надзвичайно сильною, незважаючи на простоту обстановки. Хай хто цей хлопець, йому точно не сподобається, що я тут. Та він просто оскаженіє!

Здавалося, Джеб читає мої думки. Або, може, вираз мого обличчя був настільки красномовним, що Джебу й не довелося цього робити.

— Ну-ну, — мовив він. — 3 цього приводу не хвилюйся. Це мій дім, а оце — всього-на-всього одна з моїх гостьових кімнат. Тут я визначаю, хто мій гість, а хто ні. Зараз моя гостя ти, і я пропоную тобі цю кімнату.

Мені це все одно не подобалося, але я не хотіла засмучувати Джеба. І в душі присягнулася, що нічого тут не чіпатиму, навіть якщо це змусить мене спати на долівці.

— Гаразд, ходімо далі. Не забудь: третій коридор ліворуч, сьомий вхід.

— Зелена ширма, — додала я.

— Саме так.

Джеб повів мене назад, крізь велику печеру з грядкою, провів по периметру на той бік до найширшого тунелю. Коли ми проходили повз поливальників, їхні обличчя кам’яніли й оберталися нам услід — люди боялися стояти до мене спиною.

Цей тунель був гарно освітлений. Інтервали, з якими тут з’являлися яскраві тріщини, були надто регулярними, аби я повірила, що це творіння природи.

— Ми ще наближаємося до поверхні. Зараз вологість зменшиться, але стане спекотніше.

Я відчула це майже одразу. Тепер, замість пропарюватися, ми підсмажувалися. Проте повітря стало не таким важким і задушливим. Я відчувала смак пустельної пилюки.

Попереду почулися голоси. Я напружилась і приготувалася до неминучої реакції. Якщо Джеб і далі ставитиметься до мене, як… як до людини, як до бажаного гостя, треба звикати. Бо навіщо надокучати йому знову і знову? Незважаючи на це, шлунок знервовано забурчав.

— Ось тут у нас кухня, — сказав Джеб.

Спочатку я подумала, що ми в